Історія України

Колись це ім’я було мов бомба, що розірвала львівське поспільство: багато хто не міг повірити, що ця людина, без паспорта і непомічена ГПУ, могла з Соловків – через цілий Союз! – перебратися за кордон… Справжнє прізвище Віталія Юрченка – Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували. Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль». Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах. Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвірогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.

Ця книга – роздуми істориків Львова, Івано-Франківська, Рівного, Луцька про суспільно-політичне й культурно-освітнє життя Галичини і Волині між двома світовими війнами, під польською займанщиною, в часи українсько-польських протистоянь – від війни 1918–1919 років до Волинської трагедії 1943-го, в ході яких гинули як поляки, так і українці. Основним напрямом національної політики Другої Речі Посполитої стало забезпечення територіальної цілісності відродженої держави з кордоном по Збручу. Варшава організовувала репресії проти націоналістичних сил, а також прагнула перевести на рейки угодовства легальні українські політичні сили. Влада не лише надавала переваги полонофільським угрупованням, але й штучно формувала прихильну до Польщі національну свідомість серед бойків, лемків, гуцулів, поліщуків, а через систему освіти та культури намагалася реалізувати політику національної чи державної асиміляції. У зв’язку з цим українські громадські діячі, Греко-католицька церква змушені були cтворити недержавні школи, культурні та наукові товариства, кооперативи, які підтримували населення матеріально і духовно.

Радій Радутний (нар. 1969 р.) – відомий український письменник, автор фантастичних творів та бойовиків, після деякої творчої паузи виступив з монументальним циклом. В історико-фантастичному циклі «Темна синя вода» планується не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництві «Фоліо» в 2016 році й одразу зажив широкої популярності серед читачів. «Темна синя вода. Ручай» – це другий роман із серії подорожей в минуле України, де всі подробиці тогочасного життя виписані автором зі знанням тих реалій, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вікопомних подій у нашій історії чи відомих постатей. Химерна доля зібрала кількох героїв у Києві ХVIII століття, де ще зовсім немає таких знайомих нам орієнтирів, де все – інакше. Троє чоловіків й одна молода жінка. Кожен несе в собі якусь моторошну таємницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знає війну не з переказів. Інші, схоже, із майбутнього, десь так через пару століть. Вони вимушені гуртуватися, бо на кожному кроці на них чекає смертельна небезпека, вона – скрізь…

Дмитро Воронський (нар. 1985 р.) – молодий український автор. У 2008 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету, має ступінь магістра історії. Пише романи та кіносценарії на історичні теми. Мешкає у місті Запоріжжя. «Козак Байда, або Хортицька Січ» – це історичний роман про заснування першої Запорозької Січі на острові Мала Хортиця та її загибель. У творі відображена самовіддана боротьба українського козацтва з турецько-татарською навалою. Червоною стрічкою через весь твір проходить героїчне життя князя Дмитра Вишневецького (Байди), чиє трагічне кохання спонукало його стати на захист українських земель. У романі описуються такі малодосліджені історичні події, як Очаківські походи, перші битви раннього козацтва з ворогами, осада Хортицької Січі, яскраво змальовано життя, побут та вірування українського народу середини XVI століття.

(Великий наук. проект) ISBN 978-966-03-8088-2. У пропонованій книзі йдеться про одного із найвідоміших князів періоду Давньої Русі – Ярослава Мудрого (983/987— 1054). Автор показує, що саме цей князь створив повноцінну Руську державу як середньовічну імперію на теренах Східної Європи. Саме за його часів остаточно утвердилося християнство на руських землях, була створена Київська митрополія, інтенсивно розвивалася освіта й книжність, здійснювалася грандіозна розбудова Києва як столичного міста, почало утверджуватися письмове право замість традиційного усного. Також у роботі показано, як інтерпретувалася діяльність Ярослава Мудрого в українській та російських культурах і як велася та ведеться «боротьба» за цього князя між росіянами й українцями. К77

Напевно, немає в українській історії особистості більш суперечливої, яка періодично викликає непримиренні дискусійні баталії в середовищі обивателів і знавців. Черговим приводом для такого сплеску стала свого часу книга Т. Таїрової-Яковлєвої «Іван Мазепа». Це документально обґрунтоване дослідження назвали «першою в Росії правдивою книгою про гетьмана Івана Мазепу». Не зрадник імперії і царя, а неординарна особистість, різнобічно обдарована, неабиякого розуму, сили духу та патріотичної самосвідомості. Ця книга – український переклад тієї самої, гучної, доопрацьований автором. Т. Таїрова-Яковлєва звертається до читача зі вступним словом, дещо за ці роки змінилося у самому «мазепознавстві» – деякі факти і констатації автором відкориговані й доповнені. Все це надає книзі ще більшої наукової цінності й глибини, відкриваючи нам все нового Мазепу…

Горезвісна Соловецька каторга прийняла до себе майже всіх представників народів СРСР і навіть Європи й Америки. Можна вважати, що совєтська табірна система почалася, коли 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табір особливого призначення з двома пересильно-розподільчими пунктами у Архангельську та Кемі. Каторга проіснувала до 2 листопада 1939 р. «Соловецькі табори – країна мук і відчаю. Переважну більшість з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибірські табори. Ця антологія присвячується тому останньому етапу 1937-го року з Соловків до урочища Сандармох у Карелії, де було вистріляно цвіт української інтелігенції, а серед них кілька десятків науковців та біля трьох десятків письменників – Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер’яна і Клима Поліщуків, Олексу Слісаренка, Григорія Епіка, Юліана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та багатьох інших… Протягом п’яти днів – 27 жовтня і 1—4 листопада – було убито 1111 в’язнів. Минуло 80 років від цієї дати.

Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного університету «Острозька академія». Є автором численних робіт з історії культури України, зокрема її філософської думки. Створив власну концепцію історії філософії України, яка різниться від загальноприйнятої. Відомий також своєю історичною публіцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайті радіо «Свобода». Його перу належить низка романів і повістей («Шестиднев», «Лицар і смерть», «Діоптра», «Віднайдення раю»). У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки П. Кралюка «Справжній Мазепа», «Козацька міфологія України: творці та епігони», «Богдан Хмельницький: легенда і людина», де він подає дещо незвичний погляд на роль елітарних верств та козацтва в історії України, а також «Ярослав Мудрий». У новій книзі П. Кралюка йдеться про непрості стосунки між українцями та їхніми предками й тюрками. Автор показує, що це були відносини між двома цивілізаціями (землеробською й кочовою), які часто мали конфронтаційний характер. Однак існувало й чимало прикладів «взаємодоповнення» та співробітництва. Звертається увага на історію відносин між слов’янським населенням нинішніх українських земель й аварами, булгарами, печенігами, половцями, торками, татарами, турками тощо. Особливо акцентується увага на стосунках між українським козацтвом, з одного боку, та Кримським ханством та Османською імперією, з другого. Показано, що в генезисі українського етносу помітну роль відіграли тюрки, а українська культура має чимало тюркських елементів.

Радій Радутний, український письменник, переважно фантаст та автор бойовиків, несподівано для всіх (можливо, й для себе також) спробував свої сили у новому жанрі й написав про людей, що потрапили у минуле. Перед вами «Потік» – третя книга із циклу «Темна синя вода». Перші дві – «Джерело» і «Ручай» – також вийшли у видавництві «Фоліо» у 2016-му та 2017 роках. Кілька мандрівників у часі, збірна команда з людей від ХІХ до ХХІІІ століття, продовжили свій шлях у минуле. Над кожним з героїв роману висить прокляття: всі вони мають загинути. Галину хочуть повісити, звинувативши у відьмацтві. Юрій, наш із вами сучасник, двічі мало не потрапив під колеса возів. Ігор, нащадок когось із нас, з ХХІІ століття, кілька разів мало не зловив кулю. Альберт, прибулець з іще більш далекого майбутнього, ризикує ще сильніше. Дотепер їм вдавалося ухилятися від ударів долі, але в ХVIIІ столітті багато вішали й довго не вагалися перед тим, як пустити кулю. Цей час багатий на небезпеки, але багатий ще й на цікаві зустрічі. Саме у ХVIIІ столітті живе один з найвідоміших українських філософів, і якраз його планують використати герої задля своєї мети, а мета досить амбітна – вони прагнуть внести зміни в історію України, причому на самому її початку…

Можливо, через років 20 події, пережиті Україною у 2014–2016 роках, сприйматимуться не як низка випробувань, а як початок нової епохи. Один з ключових діячів цього періоду – глава Адміністрації Президента України Борис Ложкін розповідає у цій книжці про те, як будувалася нова українська держава, вільна від спадщини радянської влади і панування олігархів. «Четверта республіка» – книжка про повернення України до європейської сім’ї народів, про те, що вже зроблено, і про те, що доведеться ще зробити.

Ким насправді були літописні поляни? Хто автор «Слова о полку Ігоревім»? Куди поділися хозари і звідки взялися козаки? Чи можна було уникнути татаро-монгольського ярма? Чи мала шанси Україна стати державою за Богдана Хмельницького і Михайла Грушевського? Про все це – і не тільки – докладно і захоплююче розповідає історик, журналіст, письменник Віктор Авдєєнко, висуваючи часом зовсім несподівані версії історичних фактів.

Видання, підготовлене одеськими істориками в рік подвійного ювілею українських письменників-лікарів Івана Львовича Липи (1865–1923) та Юрія Івановича Липи (1900–1944), містить нові факти громадської, політичної, літературної та культурної діяльності батька і сина, знайдені у документах, творах, листах і спогадах Лип та їх сучасників. Оглядаючись на своє життя, І. Липа писав: «…Якби довелося наново вибирати шлях, то тільки цей і взяв би». Який саме? «…Лишень неслушно робитиме той, хто мені тільки малі завдання в життю поставить», – переконував Ю. Липа, шукаючи своє призначення. Чи знайшов? Про це шановний читач довідається з книги, яку тримає в руках.

Українці різних національностей та віросповідань дали світові безліч діячів, імена яких вписані до духовних, інтелектуальних, військових, спортивних, промислових, мистецьких та інших Пантеонів різних держав. Ці люди, розсіяні долею до різних частин нашої Отчизни, лише упродовж останніх трьох століть створили умови для всебічного розвитку народу. Вони надали впізнаваних рис українським містам: заснували університети, школи, театри, фінансові установи. Фактично, «канонізували» українську мову серед інтелектуалів: переклали Святе Письмо, почали писати художні твори народною мовою, робити наукові розвідки. Крім того, стали піонерами у розвитку інфраструктури: шляхи, залізничні станції, порти, якими й досі послуговуємося, – заслуга саме цих «божевільних». «Проект „Україна“: архітектори, виконроби, робітники», перший том якого ви тримаєте в руках, – перша спроба показати українському загалові велич, різнобарв’я та різноманітність реальних, живих творців просторів, у яких ми живемо. Просторів для вільних людей і відповідальних громадян тієї України, про яку ми мріємо, д ля якої працюємо, задля якої кращі сини та дочки нашого народу – без огляду на свою національність та віросповідання – віддають своє життя у кривавій війні проти неуцтва, пихатості та рабства, що третє століття поспіль намагається знищити наш безсмертний народ.

Рідна пісня стала невід’ємною частиною життя Українських січових стрільців, загони яких до останку змагалися з російськими поневолювачами у 1914–1918 роках. Духовні спадкоємці кращих традицій українського війська спочатку залюбки співали народні творіння, а невдовзі в стрілецькому середовищі народилися десятки своїх пісень, які виховували в народі патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Потім на кожну пісню було накладено майже 70-літнє радянське табу. Уперше в історії України зібрано майже всі пісні в одній книзі (оригінали взято з видань 1920-х років), уперше віддано належне авторам (їх аж 24): у більшості творів, які досі вважалися народними, тепер заслужено названо своїх творців віршів та мелодій. Ні в Другу світову війну, ні у теперішній війні з Росією українці не мали стільки незабутніх та нев’янучих пісень, скільки їх було написано талановитими митцями січового стрілецтва, більшість з яких вважаються народними. Дав би Господь зберегти і примножити цей дорогоцінний пласт, який завжди був і залишиться золотими сторінками сивої давнини.

«Історія русів» в ієрархії текстів культури українського народу стоїть поруч з «Повістю врем’яних літ» і «Словом про полк Ігорів». Уперше опублікована російською в 1846 році в Москві, ця книжка невідомого автора розповідає про історичний розвиток України від давнини до другої половини ХVІІІ сторіччя. Тривалий час її вважали крамольною, оскільки незаперечно стверджувала самобутній шлях розвитку й утвердження українців як окремого народу зі своєю мовою, історією, традиціями. Поширюючись у списках, цей твір, який назвали «поемою вільного народу», був відомий Пушкіну, Гоголю, Рилєєву, Максимовичу, а згодом – Шевченку, Костомарову. Вперше українською його було видано 1956 року у Нью-Йорку, а в 1991-му в Києві «Історія русів» побачила світ в українському перекладі Івана Драча, який написав у передмові: «Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора».

Радій Радутний (нар. 1969 р.) – відомий український письменник, автор фантастичних творів та бойовиків, після деякої творчої паузи виступив з монументальним циклом. В історико-фантастичному циклі «Темна синя вода» планується не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництві «Фоліо» в 2016 році й одразу зажив широкої популярності серед читачів. «Темна синя вода. Ручай» – це другий роман із серії подорожей в минуле України, де всі подробиці тогочасного життя виписані автором зі знанням тих реалій, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вікопомних подій у нашій історії чи відомих постатей. Химерна доля зібрала кількох героїв у Києві ХVIII століття, де ще зовсім немає таких знайомих нам орієнтирів, де все – інакше. Троє чоловіків й одна молода жінка. Кожен несе в собі якусь моторошну таємницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знає війну не з переказів. Інші, схоже, із майбутнього, десь так через пару століть. Вони вимушені гуртуватися, бо на кожному кроці на них чекає смертельна небезпека, вона – скрізь…

Колись це ім’я було мов бомба, що розірвала львівське поспільство: багато хто не міг повірити, що ця людина, без паспорта і непомічена ГПУ, могла з Соловків – через цілий Союз! – перебратися за кордон… Справжнє прізвище Віталія Юрченка – Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували. Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль». Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах. Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвірогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.

У пропонованій книзі йдеться про одного із найвідоміших князів періоду Давньої Русі – Ярослава Мудрого (983/987—1054). Автор показує, що саме цей князь створив повноцінну Руську державу як середньовічну імперію на теренах Східної Європи. Саме за його часів остаточно утвердилося християнство на руських землях, була створена Київська митрополія, інтенсивно розвивалася освіта й книжність, здійснювалася грандіозна розбудова Києва як столичного міста, почало утверджуватися письмове право замість традиційного усного. Також у роботі показано, як інтерпретувалася діяльність Ярослава Мудрого в українській та російських культурах і як велася та ведеться «боротьба» за цього князя між росіянами й українцями.

Дмитро Воронський (нар. 1985 р.) – молодий український автор. У 2008 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету, має ступінь магістра історії. Пише романи та кіносценарії на історичні теми. Мешкає у місті Запоріжжя. «Козак Байда, або Хортицька Січ» – це історичний роман про заснування першої Запорозької Січі на острові Мала Хортиця та її загибель. У творі відображена самовіддана боротьба українського козацтва з турецько-татарською навалою. Червоною стрічкою через весь твір проходить героїчне життя князя Дмитра Вишневецького (Байди), чиє трагічне кохання спонукало його стати на захист українських земель. У романі описуються такі малодосліджені історичні події, як Очаківські походи, перші битви раннього козацтва з ворогами, осада Хортицької Січі, яскраво змальовано життя, побут та вірування українського народу середини XVI століття.

Горезвісна Соловецька каторга прийняла до себе майже всіх представників народів СРСР і навіть Європи й Америки. Можна вважати, що совєтська табірна система почалася, коли 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табір особливого призначення з двома пересильно-розподільчими пунктами у Архангельську та Кемі. Каторга проіснувала до 2 листопада 1939 р. «Соловецькі табори – країна мук і відчаю. Переважну більшість з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибірські табори. Ця антологія присвячується тому останньому етапу 1937-го року з Соловків до урочища Сандармох у Карелії, де було вистріляно цвіт української інтелігенції, а серед них кілька десятків науковців та біля трьох десятків письменників – Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер’яна і Клима Поліщуків, Олексу Слісаренка, Григорія Епіка, Юліана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та багатьох інших… Протягом п’яти днів – 27 жовтня і 1—4 листопада – було убито 1111 в’язнів. Минуло 80 років від цієї дати.