Жінка-змія

Жiнка-змiя
Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Жiнка-змiя» Валерiя Шевчука – це фантастична повiсть, наповнена мiфологiчними образами***. В основi сюжету твору – взаемини мiж чоловiком i жiнкою-змiею, образ якоi походить з причорноморськоi легенди про змiеногу дiву. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Жiнка-змiя

Горбунка Зоя

І

Ця iсторiя вiдбувалася рокiв десять тому, коли я був ще юний, як весняна трава, коли в головi гуляли вiльнi вiтри i коли ми, вулична компанiя – Олег, Юрко, Геннадiй та я – мали головний iнтерес: дiвчат, тобто вiдчували особливу спраглiсть до того племенi й дурманилися через те, як березневi коти. Сходилися на вулицi чи в когось удома, щоб пограти в карти, часом у шахи, а в основному, щоб розказати один одному про своi любаснi подвиги, бо кожен iз нас, за винятком Юрка, вiдривався вряди-годи вiд гурту i поринав у захоплюючi пригоди. Зрештою, нiхто з нас сталоi дiвчини спершу не мав та трохи й остерiгався мати. Наблизилися до нашого хлоп’ячого гурту трое дiвчат iз нашоi- таки вулицi: Лена, Марта i Оксана, кожен iз нас перефлiртував iз кожною з них, але глибших стосункiв мiж нами поки що не виникало. Отож ми залишалися друзями, а хвилюючих любовних пригод шукали поза межами рiдноi вулицi: в центрi, й у парку з його танцмайданчиком, i де тiльки можна. Школу ми вже закiнчили, при чому одночасно i в одному класi – це також було крiпильним каменем нашоi дружби. З нас чотирьох тiльки я вступив до педагогiчного iнституту. Олег навчався в автодорожному технiкумi, Геннадiй iздив на старiй, що ледве дихала, вантажiвцi, яку ми залюбки використовували для «викидiв», як казав Юрко, за мiсто, тобто колективних гулянок iз дiвчатами.

І ось тодi з’явилася на нашiй вулицi горбунка Зоя. Вона з матiр’ю чомусь обмiняла мiську квартиру на околичну й поселилась у Бiлому домi – единiй двоповерховiй спорудi нашого закапелку, в тому-таки будинку жив, до речi, i Геннадiй, i саме вiн звiдомив нам про новину.

– Девка, я вам скажу, – мовив Геннадiй, – клас! Красивiшоi не бачив! Тiльки що з горбом, – i вiн заiржав, показуючи кiнськi зуби, за цi зуби й за iржання ми прозивали Геннадiя Конякою.

– Пiдбий до неi клинцi, коли така гарна, – сказав Юрко.

–  До горбатоi? – вирячив очi Геннадiй. – Ну, це дiло не пройдьот. Але красiва, як сатана.

Геннадiй говорив суржиком, оскiльки був «робочий клас», ми ж iз Юрком говорили правильно, хоч Юрко нiби теж був «робочий клас», але хлопець вiн розвинений, я б сказав, iнтелiгентний; я ж був iнтелiгентом iз походження – мати моя вчителька. Олег же говорив жаргоном, який вiн вважав росiйською мовою i чомусь через це вiдчував над нами зверхнiсть. Але це бувало вряди-годи, мовну проблему ми помiж себе погоджували, в основному, безконфлiктно – кожен говорив, як йому хотiлося, хоч, можливо, завдяки «мовнiй проблемi» я з Юрком товаришував ближче, ми навiть мали сяку-таку нацiональну свiдомiсть, навiть цiкавилися украiнською лiтературою, що потiм Юрковi вилiзло боком.

Але хочу розказати не про те. Генчина оповiдь про горбунку-красуню мене чомусь зацiкавила, може, тому, що я особа трохи романтична, отже, це й викресало в мене iскру: менi уявилася поетична душа з трагiчним комплексом од своеi неповноцiнностi, яка любить книжки, поезiю й повна високих почуттiв та поривань – те, що вона горбата, може цiлком тому сприяти.

Признаюся, я не е ловеласом, схильним до невпорядкованих, як то кажуть, стосункiв iз особами жiночоi статi – просто шукав помiж них дiвчини «iз душею», але поки що такоi не зустрiв. Із трьох наших вуличних подружок менi найбiльше подобалася Оксана, може, через ii поетичне iм’я, а може, тому, що вона мала терпiння вислуховувати моi теревенi про «високi матерii», як висловилася Марта. Лена взагалi вважала, що я зануда, ii iнтереси далi вдягачки, танцiв i флiртiв не сягали, отож я з нею тiльки раз поцiлувався й потискався, але досить iй було заговорити[1 - Тодi в неi з рота починала сипатися у швидкому темпi нудна полова, та й говорила вона такою ж мовою, як Олег.], я втратив до неi будь-який сексуальний iнтерес; вона, до речi, це швидко завважила, i ми з нею бiльше не цiлувалися i не тискалися. Олеговi вона пiдходила найбiльше, отож коли вiн виходив iз черговоi своеi любовi, а новоi ще не мав, тiснiше сходився саме з нею, i вони займалися, як ми казали, «лiнивим коханням», тобто зустрiчалися, цiлувалися й тискалися, але без взаемних зобов’язань.

Марта була серед них найпростiша, говорила суржиком i найбiльше пiдходила Геннадiю, саме з нею вiн теж сходився в перервах мiж яскравiшими захопленнями. Юрко пари собi для «лiнивого кохання» не мав, та й до «гарячого» також, – отож коли ми вуличними подружками помiж собою обмiнювалися, тимчасово ходив iз котроюсь iз дiвчат, i це ми робили для того, щоб вiн не вiдчувався помiж нас ображеним; дiвчата ж залюбки на це йшли, очевидно, для рiзноманiтностi, та й прийнято таке було в нашiй компанii. Отак i трималося наше гармонiйне товариство, хоч бiльш рiзних людей, нiж ми, годi було б знайти, i вiд того всiм, здаеться, було добре. Але кожен iз нас, хлопцiв, мрiяв, що вiн незабаром знайде свою принцесу, отож i кидалися в найдурнiшi любовнi пригоди, але всi вони ставали скороминущими i згоряли, як солома, а ми в них.

Горбунку Зою я побачив досить швидко по тому, як вона переiхала на нашу вулицю, – саме тодi хворiв на сплiн. Тобто вiдчував меланхолiйну неприкаянiсть, зранку в менi починала грати печальна музика, чомусь почав прокидатись о сьомiй годинi ранку; гуло тiло, трава бiля рiчки покривалася блискотливою росою, що стрiляла в очi золотими i срiбними спалахами; iшов через кладку, переходив на острiв у мiжрiччi, де сидiли рибалки, i блукав там: велике негаряче сонце стояло на сходi й лило на мене потужне свiтло, в якому я потопав, нiби в жовтiй купелi, а потiм, коли приходив додому, апетиту в мене не було, i мати на мене сварилася, а музика в менi не вгавала i починала переростати iз сумноi у трагiчну. Я лягав на лiжко, вмикав програвана i слухав Моцарта, Сен-Санса, часом Бетговена чи хори Леонтовича, i в менi народжувалося щось на межi мiж силою та знесиллям, бажанням стрибати вище голови i ще бiльшим бажанням узагалi не рухатися.

Саме в такий момент я й побачив горбунку Зою. Наш дiм стоiть вiкнами на вулицю, вхiд до нас – iз двору, за яким сад iз альтанкою, отож я маю змогу пiдiйти до вiкна i дивитися, хто нею проходить, а коли проходить дiвчина, то до вiкна пiдскакую обов’язково, – це в мене стало звичкою. Отже, я побачив Зою i миттю опинився бiля шиб. Дiвчина невисока, але з мiцними, стрункими, бездоганними ногами, одягнута в простеньку спiдничку i чорний пiджак. Була вона й справдi горбата, але не так щоб дуже – горб був бiля шиi, близько до правого плеча. Дiвчина нiби вiдчула мiй погляд, бо миттю повернула голову, i я завмер уражено: обличчя в неi виявилося воiстину прекрасне. Тонке, нiжне, якесь осяйне, з великими очима, з класичним невеличким носиком, з у мiру повними губами. Зоя зирнула на мое вiкно, хоч i не могла мене бачити, хiба якусь тiнь, i мене облило темним рiзким вогнем. Це тривало тiльки мить, але я отетерiв. Стояв, мов бевзь, i дивився, як вона йде. А йшла особливо: гiнко, смiливо, при цьому вся постать ii виточувала якусь енергiю – не було в нiй скованостi, а якась виклична виказнiсть, нiби спецiально виставлялася: дивiться, мовляв, я отака! Признатися, сам я людина не вельми енергiйна, через що люди енергiйнi мене завжди вабили i викликали трохи заздрiсне захоплення – мимоволi згадалися Геннадiевi слова: «Девка, я вам скажу – клас! Красiвшоi не бачив! Тiки шо з горбом!» – i почув виразно Геннадiеве iржання, навiть його кiнськi зуби побачив. «Маеш рацiю, Генко, – подумав я. – Девка – клас, хоч i не без ущербу!»

Приблизно те саме враження справила вона на Юрка.

–  Дивовижа. – сказав вiн. – Це ж треба, щоб так з’едналася краса i потворнiсть.

–  Троянда й колючки, – додав я.

–  А от меня ущербность не восхiщает! – сказав Олег i припалив сигарету. Випустив дим i вдав, що обличчя в нього холодне i непроникне. Всi ми чудово бачили, що вiн бреше, бо коли брехав, то бажав, щоб обличчя в нього ставало холодним i непроникним.

– Да, коли б не горб, – показав кiнськi зуби Геннадiй, – я б ii з удовольствiем трахнув!

–  А з горбом не хатiш? – скривив губи Олег. – Без удовольствiя!

Ми, як завжди, засмiялися, а найголоснiше Генка Коняка, могутньо покриваючи iржанням нашi маснi хихоньки.

–  Це ще треба подумать i звесiть, – сказав вiн.

Ми сидiли в Юрка, бо найчастiше збиралися таки в нього –  мав власну кiмнату, та й батьки були не проти. Я теж мав власну кiмнату, але мати моя не переносила, коли друзяки збиралися в мене, при тому самi хлопцi, не кажу вже – разом iз дiвчатами, й дулася.

–  Якiсь у тебе дивнi друзi, – казала вона менi. – Ще Юрко –  куди не йшло, але тi два – що ти з ними можеш мати спiльного?

Можливо, мала рацiю: нi Олег, нi Геннадiй тим бiльше, розумом та й манерами похвалитися не могли, були це простуватi хлопцi, тобто були ми дорогами рiзними[2 - Як прочитав я в творi свого земляка, якому, до речi, й переиовiв оцю iсторiю, через що й записуе вiн ii не вiд свого, а вiд мого «я».], але так уже склалось, я не вельми з того журився, та й усi ми, – молодiсть поблажлива; нас, зрештою, з’еднувала в компанiю не спiльнiсть iнтересiв, а спiльнiсть вiкова, тобто насущна потреба в молодому товариствi, а що iнтереси в того товариства юнацькi, то це нас задовольняло.

Перед цим у мене трапилася не так любов, як катавасiя. Саме тодi моднi стали дискотеки. На одну iз них я потрапив разом iз гуртом своiх однокурсникiв. Одбувалося те дiйство в пiдвальчику, де стояли столики з коктейлями, тiстечками та бутербродами. Грала свiтлова музика, тобто мелодiя супроводжувалася рiзнобарвною мигачкою. Нам показували щось на зразок дiйства, яке мало бути смiшне, натомiсть виявилося дурне й примiтивне, верхом якого стало те, що якийсь прищавий молодик ударяв другого ножем i з нього лилася кров – якось вони те штучно чинили. Ясна рiч, були i танцюльки, бо для них дискотеки i влаштовувалися, також iз мигалкою. Ми стрибали як чорти, а найбiльше викаблучувалася одна дiвчина. Саме ii надзвичайна рухливiсть та невтомнiсть мене й привабила: я до неi почав пiдбивати клинцi, зрештою, ми вискочили в нiч i запоем, безтямно цiлувалися. Дiвчина спрагло горнулася до мене i готова була, здаеться, вiддатися тут-таки, на брудному дворi, на вечiрнiй, кажучи поетично, росi, але я з такими речами був обережний, щоб не влипнути, як говорила моя мати, «в iсторiю». Вiдтодi дiвчина не давала менi спокою, пiдстерiгала мене бiля iнституту, писала жагливi листи, i я вже не знав, як вiд неi вiдпекатися. Зрештою вчинила менi на вулицi прилюдний скандал, i я тiкав од неi, як пес, котрий нашкодив. У пiдсумку вона мене зненавидiла, i коли ми випадково здибалися[3 - Вчилась ж бо в нашому iнститутi.], то обличчя ii спотворювалося, i вона плювала менi вслiд чи в мiй бiк. Нi, дiвчина аж iз таким темпераментом менi не пiдходила, ба бiльше, ще переказувала через дiвчат: коли я до неi не повернуся, то вона мене отруiть або ж розiб’е менi голову – о, воiстину, мене вабили сильнi особистостi, але не до такоi мiри. Врятувало мене те, що вiдшукався iнший любитель сильних вражень, i дiвчина перенесла весь шал на нього, цiлком про мене забувши, – мiг полегшено зiтхнути.

І ось тепер, коли ми говорили про горбунку Зою, щось менi застережно зойкнуло в душi: увiч здалося, що вона мае щось спiльного iз тiею Клавою, так звали мое дискотекове тимчасове захоплення. «Будь обережний!» – сказав я сам собi.

Куди простiше з Оксаною, з моiм «лiнивим коханням» до неi. Вона була чудова тим, що сама говорила небагато, а вмiла, як я казав, вислухати iншого, ба бiльше, навiдними запитаннями, часто, признаюся, вельми наiвними, бо розвитку була навзагал невисокого, не лише вмiла пiдтримувати розмову, а нiби ii спонукала. Отже, в Оксанi я знайшов об’ект, перед яким мiг виговоритися. Через це ми блукали годинами по околичних завулках, по прирiччю, островi, ходили до скель: Чотирьох братiв чи Голови Чацького; коли ми зупинялися, я пробував ii цiлувати, але вмiла якось вправно мене розхолоджувати, бо коли запалювався, вона з обiймiв не виривалася, але обличчя вiдвертала i казала прозаiчно:

–  Цiлуються i обнiмаються, коли люблять! – рiч у тiм, що я iй цього жодного разу не казав.

Миттю приходив до тями, випускав ii з обiймiв, i ми знову мирно гуляли, а язик мiй молов, а вона мовчазно йшла обiч, i тiльки вряди-годи ставила запитання чи з чогось наiвно чудувалася – одне слово, позитивно i пiдбадьорливо реагувала на моi теревенi. Інколи, правда, ставала поступливiша – тодi ми без особливоi пристрастi цiлувалися, – дозволяла менi мнути собi груди, але нижче рiшуче не допускала. А коли ми пiсля того прощалися, проказувала нiби байдужне:

–  Ти сьогоднi був трохи смiливiший!

І мене трохи чорти не брали за оцю ii спокiйну розсудливiсть. Із появою ж горбунки Зоi на нашiй вулицi зi мною почали творитися досить дивнi речi. Ми у своему хлоп’ячому товариствi дiйшли цiлком одностайноi думки, яку примiтивно висловив Геннадiй: «Коли б не отой горб…», i так далi, i це зрозумiло: нам, цiлком нормальним фiзiологiчне хлопцям, була неприпустима думка мати до тiеi калiчки сексуальний потяг, яка б не була вона красуня. На цьому можна було би заспокоiтися, але справа, як виявилося, була складнiша: горбунка Зоя почала чомусь приходити в моi сни, правда, у змiненому виглядi, тобто без отiеi прикроi фiзiологiчноi вади, струнка i прегарна, i це почало повторюватися з дивною методичнiстю. Інколи вона входила в дверi моеi кiмнати (звiсно, у снi), де я сидiв чи лежав, iнколипроникала через стiну чи влазила у вiкно, i ii обличчя, коли дивилася на мене, дивно осявалося: я дивився на нього i не мiг надивитися, при цьому тiло мое сковувала нерухомiсть, особливо, коли починався сеанс стриптизу, що також вiдбувалося неодмiнно. Скидала спершу пiджака i Грацiйно прокручувалася, нiби була на сценi, тодi розстiбала блузку, повiльно звiльнялася вiд неi, так само чинила i зi спiдничкою, знову прокручувалася, а тодi ритмiчно звiльнялася i вiд решти одежi, аж доки не поставала передi мною, напiвзавмерлим, у всiй красi розкiшного, бездоганно збудованого тiла. Я вiдчував, що на мене починае накочуватися хвиля пiтьми, хоч тiло ii сяяло мов срiбне чи золотисте, воно наближалося разом iз отiею пiтьмою, i я аж починав хапати ротом повiтря, якого менi катастрофiчне бракувало. Тодi чув ii смiх, якийсь гострий, рипучий i неприемний, i ii рука простягалася до мене, дивно видовжуючись, i починала обмацувати менi тiло, i я прокидався злякано, чуючи, як голосно тахкоче в мене серце. Інколи наближалося саме ii обличчя, прекрасне, як у богинi, зi слiпучими магнетичними очима, i ii вуста починали жагливо мене цiлувати, а часом те обличчя починало здвоюватися: одне ii власне, а друге – Клавине, i знову страх мене проймав, водночас i якась неземна осолода.

Цi сни, вочевидь, були результатом того, що в мене – канiкули, я сиджу без дiла, а Зоя, здаеться, також була без дiла, а ще й узяла звичку регулярно дефiлювати попри мое вiкно, i я неодмiнно до того вiкна пiдскакував, а вона нiби те знала i неодмiнно повертала в мiй бiк прегарне, таемниче, ояснене обличчя, i, нiби окропом, обдавала поглядом темних чудових очей, а тодi спокiйнiсiнько iшла далi, поблискуючи витонченими у своiй бездоганнiй формi ногами i зовсiм не нiтячись зi своеi вади. І я потрапляв у якесь незбагненне очарування, забуваючи цiлком про ii ущербнiсть, а потiм те обличчя пливло передi мною, до речi, зовсiм не було воно схоже на Клавине, бо Клаву гарною не назвеш, скорiше навпаки, Клавою я нiколи не зачаровувався, а тiльки звабився ii енергiйною наступальнiстю, що хлопцевi може бути приемно тiльки короткочасно, а згодом i спротив викликае. Тут же все було iнакше, але й тут я не мiг позбутися дисгармонiйного розламу: красиве й потворне побiч, як сказав Юрко, вабило мене i вiдштовхувало, при тому очаровувавсь я тiльки гарним, вiдчуття ж потворного вiдганяло мене вiд вiкна вглиб кiмнати, де стояв на ослiнцi програвач i де крутилася платiвка з чудовою моцартiвською музикою, легкою i ясною, як найпрекраснiший ранок, у якому е тiльки краса i нiчого потворного.

Кiлька слiв про Юрка. Коли розповiв я йому про своi сни, вiн раптом почервонiв. Це була виняткова рiч, щоб Юрко почервонiв, i я вiдразу зметикував, чому.

–  Що, Юрчику, – спитав лагiдно, а трохи i ехидно, – i до тебе приходить?

–  Іди к чорту! – мовив Юрко.

–  Та це просто цiкаво, – проказав, а власне вигукнув я, мов пiвник. – Розкажи!

Розповiв не вiдразу. Посидiв набурмосений, а тодi признався. Але приходить вона в його сни iнакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, грiховно. І простiше. Тобто кидаеться до нього в лiжко, i вони починають таке вичворяти – не розкажеш. Але вiн нiколи з нею не кiнчае, бо в певний момент вона розчиняеться в руках, як димова, i зникае.

–  Це так дивно, – завершив Юрко, i вже не був червоний, а радше блiдий.

Тодi я вiдчув у себе iнтерес слiдчого.

–  Але реальну ти ii вдень бачиш?

–  Звичайно, – сказав Юрко. – Лазить без кiнця перед моiми вiкнами.

–  І дивиться у твiй бiк?

– Ну да, – мовив Юрко. – Ще й як!

–  А в Геннадiя i Олега так само? – спитав я.

–  Це менi невiдомо.

–  Нiчого не казали?

Юрко смикнув плечима.

–  Я iм теж нiчого не казав.

Я вже говорив, що в нас прийнято оповiдати один одному любаснi iсторii i сни, саме такi розмови нас найбiльше i еднали. За цей час, вiдколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинцi здибувалися, входили в балачки, але про горбунку Зою i в мене з ними розмови не виникало.

–  Це все дуже цiкаво! – наголосив я. – Нам треба зустрiтися…

І ми зустрiлися. Геннадiй висловився, як завжди, просто й лапiдарно:

– Да, вона вiдьма! Ма’ать, i хвостяра е. І вопще вона вночi лiта.

–  Як так лiта? – спитали ми з Юрком в один голос.

–  Ну, так, як усi вiдьми. Через комина, на вiнику.

–  Може, на мiтлi? – поправив я.