У череві апокаліптичного звіра

У черевi апокалiптичного звiра
Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«У черевi апокалiптичного звiра» Валерiя Шевчука – збiрка iсторичних повiстей та оповiдань, бiльшiсть з яких написана у жанрi iсторичноi фантастики***. Героями цих творiв е як реальнi постатi (Г. Сковорода, литовсько-руський князь Свидригайло), так i вигаданi персонажi (вiдьма). Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

У черевi апокалiптичного звiра

Дерево пам'ятi

І

Восени 1395 року великий князь литовський Вiтовт iз Скиригайлом, своiм союзником, пiдiйшли до Киева. Було послано до мiста посланця непокiрному Володимировi Ольгердовичу, який усе ще вiдмовлявся визнати власну васальну залежнiсть од Вiтовта, а вiйсько почало неквапно готуватися до приступу: военноначальники розставляли загони, розводячи iх довкола киiвських стiн.

Ще було тепло, але листя побивалося першою iржею i лiси довкола Киева уже засвiтилися першими жовтяками – приземнi кущi й малi дерева вже палали на повну силу.

Але вiйськовi тiеi осенi змагатися з Володимиром не довелося: киiвський князь сам виiхав назустрiч Вiтовтовi з невеличкою свитою, впав на землю перед великим князем i пiдцанчо поклонився, згодившись тим самим вiдступити Киiв Скиригайлу i взяти собi Копил iз смугою землi вiд верхiв’я Нiману по рiцi Случ до Прип’ятi i по нiй.

Вiйсько розбило табiр тут-таки, пiд стiнами Киева, а Вiтовт, Скиригайло та Володимир зi свитами в’iхали до мiста – тут iх привiтав такий собi Хома Ізуфiв, намiсник од митрополита у Святiй Софii, було то на митрополичому дворi. Скиригайло вже тодi звернув увагу на цього нiби й непомiтного чоловiка: здалося йому, що на нього вiд ченця вiйнуло десь так, як вiяло вiд побитих першим осiннiм тлiном довколакиiвських лiсiв.

Вони на мент звели очi, зустрiвшись, i Скиригайло подумав, що з цим чоловiком, очевидно, треба буде, коли засяде на Киiвському столi, якщо не подружитися, то принаймнi не сваритися.

Потiм був банкет, коли всi пили й гуляли, смутний тiльки сидiв за столом Володимир. Скиригайло помiтив, що до нього пiдсiв був той-таки Хома-намiсник i вони про щось тихо перемовлялися; Хома Володимира втiшав. По тому намiсник пiдiйшов i до Скиригайла.

–  Отже, князю, – мовив покiрливо, – Киiвський стiл уже твiй!

–  Таж напевно, – згорда вiдказав Скиригайло. 

Вiдбуду лишень похiд на Черкаси i Звенигород i знову буду тут.

Чернець дивився на нього вивiдчо, нiби хотiв щось сказати, але не зважувався на вiдверте слово.

–  Сiдай, отче, бiля мене, випий меду! – добродушно мовив Скиригайло.

Намiсник запросини прийняв. Слуга налив iм меду, i вони неквапно почали його попивати.

–  Не здивувало тебе, князю, що Володимир вiдмовився вiд змагання? – спитав намiсник.

–  Я б на його мiсцi також вiдмовився, – пирхнув Скиригайло. – Вельми велике й могутне вiйсько пiдiйшло.

–  Це так, – хитнув Хома. – Але взяти Киiв також непросто.

–  Що хочеш цим сказати, отче? – блимнув на нього Скиригайло, якого аж нiяк не покидала засторога щодо спiвбесiдника.

–  А те, – тихо мовив Хома, – що це я вмовив Володимира не заводити бою, а пiддатися.

Скиригайло подумав: «Цей чернець, напевне, жадiбна штучка – вже вiдразу випрошуе собi милостиню».

–  Про твою послугу не забуду, отче, – трохи насупившись, вiдказав Скиригайло.

–  О, сподiваюсь на те! – Сухi Хоминi вуста ледь роз’iхались в усмiшцi. – Але не про винагороду собi прошу.

–  Що ж просиш?

–  Ну, в нас ще буде час про це поговорити. За твое здоров’я, князю, i мир тобi!

І знову вони схрестилися поглядами – вдруге вiдчув князь, як од цього дивного чоловiка повiяло зимним протягом, нiби вiд осiннiх, побитих тлiном лiсiв.

–  П’ю i за твое здоров’я, отче! – взяв собi в руки погара князь. – І зваж: недобре нам заводити якiсь розмови в присутностi великого князя. Годилося б тобi спершу його привiтати, бо це вiн одтепер наш спiльний володар.

–  О так! – мовив Хома, встаючи. – Але вiн володар далекий, так само, як далекий король.

–  Але це не значить, – усмiхнувся Скиригайло i зловив себе на думцi, що вони нiби з цим ченцем у зговiр якийсь увiходять, – що на володаря можна не зважати. Безпечнiше, отче, не зважати на короля.

–  Це саме i я сказав Володимиру, – промовив загадково Хома й неквапно вiдiйшов.

Скиригайло провiв його поглядом. Нi, цей чернець веде себе не як покiрливий Божий слуга; вже навiть у цiй короткiй розмовi вiн нiби почав натискати на князя, чогось од нього загадково вимагаючи, а вiд милостинi гордо вiдмовляючись. Але Скиригайло за банкетним столом не мiг багато мiркувати – все бiльшу й бiльшу вiдчував згагу, все бiльше й бiльше наливався трунком, хоч добре знав, чим це все кiнчаеться. Так воно, зрештою, й сталося, як бувало завжди, тобто за кiлька годин по тiй розсудливiй розмовi князь почав верзти казна-що i до всiх чiплятися. Вдарив слугу, а тодi заревiв на все горло, нiби i спiваючи, а насправдi щось безтямно вигукуючи. Ще згодом почав трусити руками над головою й хтозна-кому загрожувати: королю, братовi Володимировi чи й самому Вiтовту, який сидiв на чолi столу й кисло всмiхався, бо добре вiдав: Скиригайло тiльки хмiльний так несамовитiв.

Коли ж йому це набридло, звiв руку й зробив непевний рух – кiлька дужих молодцiв iз його найближчоi охорони пiдiйшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулись на нього, – очевидно, чинили так не раз, – звалили i справно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленiв, червонiв, тужився i, переконавшись у своiй несилi, почав плакати, водячи головою, – на нього, однак, уже нiхто не зважав, усi продовжували бенкетувати, нiби нiчого особливого не сталося.

–  Іван, – сказав про Скиригайла Вiтовт Володимировi, нiби той не був Скиригайловi братом i не знав його, – гiдна пошани людина i великий воiн, але не тодi, коли вп’еться.

–  Все-таки я просив би залишити менi Житомир та Овруч, – сказав Володимир, для цього вiн до Вiтовта й присiв – розмова про Скиригайла не була йому цiкава.

–  Житомир та Овруч, – спокiйно вiдказав Вiтовт, – належать Киiвському князiвству. Скиригайло б менi не вибачив цього умалення.

–  Скиригайло учинить так, як скаже ваша милiсть, – похмуро мовив Володимир.

–  О нi! – звiв брови Вiтовт, кидаючи оком, на зв’язаного Скиригайла – той уже заспокоiвся й мирно хропiв. – Скиригайло не такого тiста людина, щоб ним неважити. Це я можу зробити iз ним п’яним, – вiн знову безвольно махнув рукою, на що охоронцi миттю прискочили до Скиригайла й розв’язали його, – але з тверезим я мушу з ним рахуватися. Цей чернець, – звернув увагуВiтовт на Хому Ізуфова, – чому не сидить на мiсцi, а шаландаеться?

–  Це митрополичий намiсник, – мовив Володимир. – Розумна й поважна голова…

–  Розумних та поважних голiв, – сказав, ледь розтуляючи вуста, Вiтовт, – треба стерегтися тим бiльше, чим бiльший iхнiй розум.

–  Може, й так, – буркнув Володимир. – Коли б не вiн, то я б, може, вашiй милостi без бою не пiддався.

–  Аж так, – зацiкавлено повернувся Вiтовт. – Який же в нього iнтерес?

–  Дурний iнтерес, – сказав Володимир, тужно дивлячись на сплячого Скиригайла. – Не пiддавати руiнi Киiв. Тобто те мiсто, яке давно вже руiна…

ІІ

Листя тiеi осенi майже зовсiм опало, коли Володимир Ольгердович покинув Киiв, спорядивши свого майна на тисячу возiв i повiвши за ними власну бойову дружину. До Хоми дiйшли чутки, коли випав снiг, що Скиригайло щасливо здобув Канiв, Звенигород та Черкаси i вже повертаеться до Киева.

Кияни зустрiчали князя як належить: з духовенством, на чолi якого стояв Хома Ізуфiв, з тимпанами й трубами, з хоругвами. Скиригайло поселивсь у князiвському замку, i звiдтiля цiлий тиждень долинали п’янi вигуки, спiви, ячання музики – анi киян, анi духовенство на той бенкет запрошено не було. По тому Скиригайло зi слугами вивалився iз замку i почав несамовито гасати на конях по мiсту, i, хоча мiщани завчасно поховалися в доми, було вихоплено кiльканадцятеро дiвчат i завезено в замок. Тi дiвчата згодом повернулися в домiвки iз запухлими вiд плачу обличчями, i iхнi розповiдi про те, що творилось у княжому теремi, повзли цiлим мiстом, обростаючи такими небилицями, яких оганьбленi мiщанки й придумати не могли.

Саме тому, коли закiнчився той бенкет, а може, бенкетники вирiшили тiльки перепочити; тобто тодi, коли князiвський палац замовк i нiби у сон великий поринув, Хома вдяг свитку, глибше насунув на лоба кукiль, схопив патерицю до руки й безстрашно пiшов туди, до князя, супроводжений цiкавими i спiвчутливими очима киян. Ішов повiльно, дивлячись у землю i вергаючи снiг чобiтьми бта палицею, а прийшовши, попросив воротного сказати князевi про себе. Кияни бачили, що ворота перед Хомою довго не вiдчинялися, i вiн, певне дошкулений холодом, тугщявся бiля них, ходячи туди й сюди. Зрештою, з’явився воротний i вiдчинив перед Хомою хвiртку, i хвiртка ота зачинилась за ним наглухо, а всi, хто бачив це, подумали мiмохiть: чи вийде Хома з цiеi хвiртки, чи його звiдтiля винесуть?

Скиригайло прийняв Хому похмуро. Взяв од нього благословення i всадив до столу, наказавши подати досить iстива та питва.

–  Не знаю, княже, чи захочеш мене слухати, – сказав Хома, – але я прийшов до тебе, турбуючись про твою душу. Бо здалося менi, що з’iдае тебе апокалiптичний звiр.

–  А це що за диво? – понуро блимнув Скиригайло.

–  Те, що з’iдае тебе й робить навiсним. Отже, робить тебе хворим у дусi.

–  Спасибi, отче, – вiдказав Скиригайло. – Це й справдi так. У мене на душi нiби помийниця.

За вiкном у цей час пiшов снiг: густий, лапатий, i вони обидва озирнулися на оболони. В покоi було холодно, Скиригайло сидiв у накинутiй на плечi шубi iз вовчих шкур, бiля очей у нього понабрякали важкi мiшки, обличчя було несвiже й зморене.

–  Ми тодi, восени, почали розмову, – сказав Хома. – Чи ж не бажаеш, князю, ii продовжити?

–  Я вже забув, про що ми говорили, – буркнув князь.

–  Про те, що це я вмовив Володимира не заводити бою за Киiв.

–  Чому так учинив?