Войти
Текст
отзывы: 0 | рейтинг: 0
Срiбне молоко
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Срiбне молоко» Валерiя Шевчука – гумористично-фантастична повiсть, головним героем якоi е дяк Григорiй Комарницький – своерiдний «анти-Дон-Жуан», волею обставин втягнений у кумеднi любовнi пригоди***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Срiбне молоко
Молоко – то первинне.
Іван Величковський. Молоко (1691 р.)
Любов – то завжди е нещастя. Ось коханець
Без слави й без вiдваги, в плачу й викривлянню,
І день, i нiч бiжить вiд псiв оскаженiлих,
І день, i нiч в утечi. А тi пси – то з нього.
Юрiй Липа. Вiрую (Львiв, 1938 р.)
Акт перший. Протазис
Одмiнець
Дяк iз примiського села Троянiв Григорiй Комарницький, саме той, котрий створив пiсню про бiдаху комара, що оженився на мусi, а опiсля необачно звалився з дуба, бо його здула звiдтiля шуря-буря, сидiв на порозi школи, поклавши на виставлене колiно правого лiктя, а в долоню втуливши власне пiдборiддя; при цьому рiденька борiдка його (а рiденька тому, що був iще молодий) так покуйовдилася, що волосини чи позлiплювалися, чи посплiталися, а з-пiд шапки-оглавка вибивалися давно немитi, схожi на солому, косми; а очi, голубi й водянистi, нiби померли, а чи обкурилися димом; лiва рука його тримала люльку, з якоi вививалося тоненьке пасмочко; i та рука вряди-годи та й пiдносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст, якi смакали раз-пораз, але диму з рота дяк Григорiй Комарницький випускав мало, мав-бо таку здатнiсть, як нiхто в цьому краi, – мiг випускати дим вухами та очима, хоча трошки вивiювалося з нього й носом, через що, коли палив люлечку, то голова його потрапляла в димову кулю, яка нiжно огортала ту макiтерку, формою банякувату. А з'являлась у нього така дивовижна вправнiсть лише тодi, коли журився, чи смутився, чи коли щось вельми допiкало, а журився i смутився дяк лише, коли бував голодний, тобто коли його школярi-сироти чи не приносили вижебраного за складенi ним вiршi та пiснi, або ж те вижебране не мали снаги донести до школи, отож воно в казковий спосiб розчинялося чи вивiтрювалося з iхнiх торб та рук, адже й вони, бiдахи, не були досконалими iстотами цього свiту. А ще дим iз вух, очей, а трохи з носа випускав дяк, коли мав непередбаченi щодо власноi персони прикрощi, здебiльшого, коли щось iз ним траплялося в селi, де зупинявся й домовлявся з громадою на вчительство за тих чи тих умов, а кожна громада зазвичай чомусь тих умов не виконувала. Тут коло замикалося, бо в першому i другому разi не мав чим виживити, й укрiпити, й пiдкрiпити тлiнне свое тiло, отож i мусив задурманювати в такий дивний спосiб голову, нiби той дим iз люльки пускався не у груди, обкурюючи легенi й серце, а таки в голову, коптячи мiзки.
Однак цього разу з ним трапилася оказiя iнакша, бо громада вiддала домовленi припаси, а ще й школярi принесли до школи приноса, бо перед тим склав нову пiвколу вiршiв та пiсень, а що нове, те й блищить, вiдтак i iнтерес живiший, а слова, ним укладенi, любiш доходили до сердець, досi очерствiлих, панiв господарiв та пань господинь, особливо останнiх. Отже, цього разу дяк Григорiй Комарницький аж зовсiм не був голодний, тож тим бiльше печально сидiв на ганку школи, та й вицiджував димець через вуха, очi, а трохи й нiздрi, i перед ним той димець викручувався зигзагами-космами, i вилявся, i хилявся, перед тим поповзавши помiж звивин мозку i обдимлюючи iх, бо тютюну дяк уживав мiцного й лютого, мiцнiшого за будь-яку сивуху. А рiч у тому, що, як йому оповiли добрi люди, а довкола кожноi людини крутяться такi добрi люди, дiвка Катерина Сахнюкiвна оце кiлька тижнiв тому народила дитинку-дiвчинку, а батьки iй дуже допекли, не менше й добрi люди – сусiдоньки, бо дитинка та явилася на свiт байстрячам; а про батька ще не довiдалася нiчого жодна прiсна душа; а коли таке трапляеться, то дiвцi стае аж вельми несолодко жити у свiтi; отож та Катерина Сахнюкiвна й призналася як на духу, розливаючи рiчки слiз, якi й потекли струмками аж на вулицю i розмочили там iншi прикутi до iхньоi хати очi, а може, й дорожню куряву, бо дощу давненько не було; отож та бiдаха призналася, що ii спокусив на невшетечний i нешпетний грiх нiхто iнший, як дяк iхньоi школи, складач веселих нищинських вiршiв, а ще химернiших пiсень, як ото про нещасного комара, що полюбився мусi, вiн-таки, Григорiй Комарницький. Вiдтак батько спокушеноi та покинутоi Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бiдашну доньку iз дитиною, а на додачу ще й жiнку свою, не менш заплакану, як i Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сiльську вулицю так ярiсно, що сльозовi струмки, якi помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здiйняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тiй пиляцi потонули чи поздихали всi отi десятки очей, котрi радiсно той його виiзд супроводжували. Всi-бо добре знали, куди це так ярiсно подався возом iз родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магiстратського суду. Знав про те й Григорiй Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годi сказати, що такого вiн у своему життi не переживав, подiбна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простiше: завчасно укладав торбу, яка була бiльш порожня, як повна, закидав ii на плече та й зникав так блискавично вiд цiкавих, щоб його вiдходу нiхто й не примiтив, а вiн тодi бiг, i летiв, i мчав, i пiдстрибував, як заець, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тiеi пори, коли заспокоiлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та нiг. Але цього разу все сталося iнакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тiм'я битий: коли його вiз здiйняв на вулицi оту страшну хмару, в якiй потонуло все живе й неживе, то Григорiй Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тiеi куряви, на мить заплющився i сказав сам собi з глибокою переконанiстю:
– Пора, брате, ноги на плечi брати! – навiть i в цiй ситуацii не занехаяв учинити каденцii, адже був природнiй вiршопис. І не беручи торби, щоб не згаяти догожоi хвилини, пiрнув у ту хмару, нiби забажав бiгти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добiгти того суду разом iз скаржниками i слiзно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тiм'я битий, а мав кебету бiльшу, нiж того сподiвався бiдолашний Григорiй Комарницький, бо тiльки вiн зiбрався скинути iз шиi того симболiчного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямiсiнько до лiсу, як перед ним виросло учинене iз куряви одоробло з добрячим кием у руцi, якесь чорне й кошлате, i те одоробло мовило загрозливо, а був то рiдний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось iнший з численних його братiв:
– Ану, пане дяче, завертай до школи i сиди там пацючком, поки тебе, обiясника, до суду не покличуть.
– А коли не заверну? – наiвно спитав Григорiй Комарницький.
– Тодi полiчу тобi бучком ребра, щоб звiдати, скiльки iх у тебе е, а скiлькох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло.
Дяк бiльше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цiкавий мiг побачити те, що описано: понуреного дяка на ганку з його люлечкою i як печально пускае вiн дим через вуха, очi, а трохи й нiздрi, нiби нiкуди вiн з того ганку й не сходив.
А мав той дяк не тiльки напiвказкову здатнiсть пускати отак дим, а й дар до видження, який з'являвся в нього також тодi, коли падала йому на голову, як чорна кiшка з дахiвки, халепа. У мирнi часи, скажiмо, такого не траплялося, бо й навiщо це йому; от i тепер задимленi водянистi голубi очi нiби нiкуди й не зорiли, але багато бачили – все отой вiз, який котив дорогою уздовж рiчки Тетерiв уже пiсля того, як переiхав ii, але куряви чомусь не здiймав – нiби човном плив у синьому просторi, аж доки не пiрнув у лiс, власне на лiсову дорогу, а за якийсь час покотився з гори й докотився до мiстка вже через рiчку Кам'янку, а ще потiм почав дертися вгору, а коли видерся, завернув лiворуч, де нарештi зупинився перед магiстратом. Вiдтак побачили водянисто голубi очi дяка Григорiя Комарницького, як вони йдуть: попереду з батогом у руцi Петро Сахнюк, за ним похнюплена Катерина Сахнюкiвна з дитиною, а ззаду все ще заплакана, але зi скаменiлим лицем, може, тому, що довкола багато було камiння, та й рiчка, яку переiхали, звалася Кам'янка, Явдоха Сахнюкова. І вiд того видива серце в дяка, автора славетноi пiснi про комара, який оженився на мусi, теж перетворилося на камiнця, але не твердоi, а м'якоi породи, а може, i на глину – холод розлився йому по грудях. І вiн мiг би не дивитися, що там вiдбуваеться, бо вiдав i без пiдглядин, але очi з димовими повiсьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власноi волi позбувся, тим бiльше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерiгали кожен його рух, хоча на вулицi нiкого й не було, окрiм брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив нiби на чатах, утомлено спершись на кийка i не вiдриваючи очей од шкiльного ганку. І, може б, не було б так печально Григорiю Комарницькому, коли б не вiдав, що в того Петра, котрий саме пiдiйшов до дверей житомирського магiстрату i вже взявся за ручку, аби iх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселенi у вельми нещасливий спосiб: по рiзних кутках села, отож, хоч би куди вiн, бiдолаха, поткнувся, скрiзь напоровся б на котрогось iз них, були ж вони один до одного вельми подiбнi, нiби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюкiв було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дiстав змогу спокiйно зайти до магiстрату, за ним i Сахнюкiвна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панiв урядових, чи поставлена назирати за кiньми, щоб, крий Боже, при цiй оказii не сталося чогось несподiваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панiв урядових i зголошувався до них, Григорiю Комарницькому випала вiльна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всi виходи iз села, аби укмiтити: чи немае де шпарини, в яку мiг би витекти, як течиво, бо тiльки на це й мав надiю. Але звiдусiль прочував окрiплену бронь – брили замерзлого повiтря, хоча зараз травень i тепло, i мало бути це повiтря, може, й гаряче; а ще уздрiв непорушнi, вiльно розставленi у просторi фiгури, однаково одягненi в чорну одiж i з однаковими кияками в руках. Тодi вiдчув, як нестерпно почали свербiти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пiзнавав потребу з крайогляду зiйти чи здимiти, отож поки що димiв тiльки димом з люльки i терпiв свербiж у п'ятах, а з мiсця таки не рушався, бо таки й справдi нiкуди.
А там, у Житомирi, Петро Сахнюк угризся чобiтьми в пiдлогу магiстрату i заговорив залiзним голосом до пана возного, якому i викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позiхав, бо, певне, не доспав сьогоднiшньоi ночi, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, i схопив зi столу перо, яке вранцi свiжо висмикнув iз крила магiстратськоi гуски i застругав гострим ножичком писарчук.
– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привiв оце до вас дочку свою Сахнюкiвну Катерину, яка, непутяща, зогрiшила й народила незаконну дитину менi й собi на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене i од неi неуладноi, була-бо спокушена, як призналася, з облудноi пiдмови дяка нашоi троянiвськоi школи Григорiя Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове вряднi, дiзнання i взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до мiських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.
– А чи признаеться винуватець до вини? – спитав пан возний.
– Скажу пряму правду, панове вряднi, – тим-таки голосом повiв Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признаеться, та й не хотiв би я собi такого непутящого зятя.
– Якi знаеш за дяком непутящi справи iще? – спитав пан возний.
– Хiба цього мало? – вирячив очi Петро Сахнюк. – Звiв менi дитину!
– Крiм зведення дочки, чи маеш на нього iншi докази? – спитав пан возний.
На те Петро Сахнюк озирнувся, нiби боявся пiдслуху, та й прошепотiв десь так, як шипить магiстратська гуска, коли вранцi писарчук iде висмикнути з неi перо.
– А ще, панове вряднi, вiн складае кощунницькi i зв'ягомi пiсеньки та вiршi й навчае того неподобенства школярiв, якi тим непотребом жебрають собi хлiба.
– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дiвко. Чи правду мовив твiй батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?
– Григорiем Комарницьким, – додав Петро. – Бо дякiв у свiтi багато е.
На те слово Катерина Сахнюкiвна тяжко заридала, i сльози вiялом бризнули з ii очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.
– Дайте iй води, – сказав, скривившись, пан возний.
Тодi бозна-звiдки взявся писарчук, тобто пiдписок, бо доти його не добачали анi Петро, анi його дочка, анi сам пан дяк Григорiй Комарницький, котрий стежив за тим печальним дiйством iз ганку троянiвськоi школи, – отак, нiби iз землi вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком i прискочив до Катерини. Дiвка води напилася, i це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите ранiше вже виплакала, отож личко ii налилося червiнцем, але не кривилося:
– Скажу так як е, панове вряднi, ще й можу поклястися на Святому Письмi, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моеi вини в народженнi цього байстрючка нема, бо мене звiв i обезчестив отой обiясник, дяк Григорiй Комарницький.
– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.
Личко Катерини запаленiло бiльше, а очi зблиснули iскрами, нiби хтось там кресав кремiнцем вогню.
– Не брехатиму, панове вряднi, – сказала цього разу дзвiнко Катерина, – не силою, але щось менi спричинив, бо не могла йому опиратися. Так мiркую, що зачарував мене – нiколи менi не подобався та й не залицявся.
Пан возний значуще перезирнулися iз паном писарем.
– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи вiдаеш за ним iншi випадки чарiвництва?
– Тiльки те, що складав кощунницькi пiсеньки та студнi вiршi, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що вiн чарiвник, усi вiдають.
– З чого таке звiдали? – запитав возний. Тодi Петро знову озирнувся, нiби чогось остерiгаючись, i тихо сказав:
– Вiн, панове вряднi… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне нiхто.
– Що саме? – спитав пан возний.
– Вiн, панове вряднi… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.
– Еге ж, – спокiйно обiзвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове вряднi, то пускае дим вухами й очима.
У покоi зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся iз писарем.
– Достеменне це знаеш? – зчудовано згукнув пан возний.
– Та це, панове вряднi, всi знають, – твердо повiв Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.
– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дiвко, не зголосила того ранiше, пiсля очарування?
– Боялася, – спокiйно сказала Катерина. – Бо ще б якi вроки навiв. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – i вона знову заридала, розсипаючи щедрi сльози; очевидячки, та вода, якоi напилася, в нiй перебродила.
– А коли пiзнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.
Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.
– Дай-но iй ще напитися, – наказав пан возний.
– Не треба! – мовив залiзно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам iз матiр'ю тодi вiдкрилися, але я сказав перечекати.
– Чому?
– Бачите, панове вряднi, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, вiн i справдi нечистий, тодi б, сказати, як самi знаете, мало б народитися чорт зна що: iз хвостом, шерстиною та рогами, тямите?
– А коли б таке народилося?
Обличчя Петра Сахнюка ствердiло, понуро блимнув i не сказав, а вiдбив чи вiдрiзав:
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Срiбне молоко» Валерiя Шевчука – гумористично-фантастична повiсть, головним героем якоi е дяк Григорiй Комарницький – своерiдний «анти-Дон-Жуан», волею обставин втягнений у кумеднi любовнi пригоди***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Срiбне молоко
Молоко – то первинне.
Іван Величковський. Молоко (1691 р.)
Любов – то завжди е нещастя. Ось коханець
Без слави й без вiдваги, в плачу й викривлянню,
І день, i нiч бiжить вiд псiв оскаженiлих,
І день, i нiч в утечi. А тi пси – то з нього.
Юрiй Липа. Вiрую (Львiв, 1938 р.)
Акт перший. Протазис
Одмiнець
Дяк iз примiського села Троянiв Григорiй Комарницький, саме той, котрий створив пiсню про бiдаху комара, що оженився на мусi, а опiсля необачно звалився з дуба, бо його здула звiдтiля шуря-буря, сидiв на порозi школи, поклавши на виставлене колiно правого лiктя, а в долоню втуливши власне пiдборiддя; при цьому рiденька борiдка його (а рiденька тому, що був iще молодий) так покуйовдилася, що волосини чи позлiплювалися, чи посплiталися, а з-пiд шапки-оглавка вибивалися давно немитi, схожi на солому, косми; а очi, голубi й водянистi, нiби померли, а чи обкурилися димом; лiва рука його тримала люльку, з якоi вививалося тоненьке пасмочко; i та рука вряди-годи та й пiдносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст, якi смакали раз-пораз, але диму з рота дяк Григорiй Комарницький випускав мало, мав-бо таку здатнiсть, як нiхто в цьому краi, – мiг випускати дим вухами та очима, хоча трошки вивiювалося з нього й носом, через що, коли палив люлечку, то голова його потрапляла в димову кулю, яка нiжно огортала ту макiтерку, формою банякувату. А з'являлась у нього така дивовижна вправнiсть лише тодi, коли журився, чи смутився, чи коли щось вельми допiкало, а журився i смутився дяк лише, коли бував голодний, тобто коли його школярi-сироти чи не приносили вижебраного за складенi ним вiршi та пiснi, або ж те вижебране не мали снаги донести до школи, отож воно в казковий спосiб розчинялося чи вивiтрювалося з iхнiх торб та рук, адже й вони, бiдахи, не були досконалими iстотами цього свiту. А ще дим iз вух, очей, а трохи з носа випускав дяк, коли мав непередбаченi щодо власноi персони прикрощi, здебiльшого, коли щось iз ним траплялося в селi, де зупинявся й домовлявся з громадою на вчительство за тих чи тих умов, а кожна громада зазвичай чомусь тих умов не виконувала. Тут коло замикалося, бо в першому i другому разi не мав чим виживити, й укрiпити, й пiдкрiпити тлiнне свое тiло, отож i мусив задурманювати в такий дивний спосiб голову, нiби той дим iз люльки пускався не у груди, обкурюючи легенi й серце, а таки в голову, коптячи мiзки.
Однак цього разу з ним трапилася оказiя iнакша, бо громада вiддала домовленi припаси, а ще й школярi принесли до школи приноса, бо перед тим склав нову пiвколу вiршiв та пiсень, а що нове, те й блищить, вiдтак i iнтерес живiший, а слова, ним укладенi, любiш доходили до сердець, досi очерствiлих, панiв господарiв та пань господинь, особливо останнiх. Отже, цього разу дяк Григорiй Комарницький аж зовсiм не був голодний, тож тим бiльше печально сидiв на ганку школи, та й вицiджував димець через вуха, очi, а трохи й нiздрi, i перед ним той димець викручувався зигзагами-космами, i вилявся, i хилявся, перед тим поповзавши помiж звивин мозку i обдимлюючи iх, бо тютюну дяк уживав мiцного й лютого, мiцнiшого за будь-яку сивуху. А рiч у тому, що, як йому оповiли добрi люди, а довкола кожноi людини крутяться такi добрi люди, дiвка Катерина Сахнюкiвна оце кiлька тижнiв тому народила дитинку-дiвчинку, а батьки iй дуже допекли, не менше й добрi люди – сусiдоньки, бо дитинка та явилася на свiт байстрячам; а про батька ще не довiдалася нiчого жодна прiсна душа; а коли таке трапляеться, то дiвцi стае аж вельми несолодко жити у свiтi; отож та Катерина Сахнюкiвна й призналася як на духу, розливаючи рiчки слiз, якi й потекли струмками аж на вулицю i розмочили там iншi прикутi до iхньоi хати очi, а може, й дорожню куряву, бо дощу давненько не було; отож та бiдаха призналася, що ii спокусив на невшетечний i нешпетний грiх нiхто iнший, як дяк iхньоi школи, складач веселих нищинських вiршiв, а ще химернiших пiсень, як ото про нещасного комара, що полюбився мусi, вiн-таки, Григорiй Комарницький. Вiдтак батько спокушеноi та покинутоi Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бiдашну доньку iз дитиною, а на додачу ще й жiнку свою, не менш заплакану, як i Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сiльську вулицю так ярiсно, що сльозовi струмки, якi помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здiйняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тiй пиляцi потонули чи поздихали всi отi десятки очей, котрi радiсно той його виiзд супроводжували. Всi-бо добре знали, куди це так ярiсно подався возом iз родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магiстратського суду. Знав про те й Григорiй Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годi сказати, що такого вiн у своему життi не переживав, подiбна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простiше: завчасно укладав торбу, яка була бiльш порожня, як повна, закидав ii на плече та й зникав так блискавично вiд цiкавих, щоб його вiдходу нiхто й не примiтив, а вiн тодi бiг, i летiв, i мчав, i пiдстрибував, як заець, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тiеi пори, коли заспокоiлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та нiг. Але цього разу все сталося iнакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тiм'я битий: коли його вiз здiйняв на вулицi оту страшну хмару, в якiй потонуло все живе й неживе, то Григорiй Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тiеi куряви, на мить заплющився i сказав сам собi з глибокою переконанiстю:
– Пора, брате, ноги на плечi брати! – навiть i в цiй ситуацii не занехаяв учинити каденцii, адже був природнiй вiршопис. І не беручи торби, щоб не згаяти догожоi хвилини, пiрнув у ту хмару, нiби забажав бiгти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добiгти того суду разом iз скаржниками i слiзно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тiм'я битий, а мав кебету бiльшу, нiж того сподiвався бiдолашний Григорiй Комарницький, бо тiльки вiн зiбрався скинути iз шиi того симболiчного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямiсiнько до лiсу, як перед ним виросло учинене iз куряви одоробло з добрячим кием у руцi, якесь чорне й кошлате, i те одоробло мовило загрозливо, а був то рiдний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось iнший з численних його братiв:
– Ану, пане дяче, завертай до школи i сиди там пацючком, поки тебе, обiясника, до суду не покличуть.
– А коли не заверну? – наiвно спитав Григорiй Комарницький.
– Тодi полiчу тобi бучком ребра, щоб звiдати, скiльки iх у тебе е, а скiлькох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло.
Дяк бiльше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цiкавий мiг побачити те, що описано: понуреного дяка на ганку з його люлечкою i як печально пускае вiн дим через вуха, очi, а трохи й нiздрi, нiби нiкуди вiн з того ганку й не сходив.
А мав той дяк не тiльки напiвказкову здатнiсть пускати отак дим, а й дар до видження, який з'являвся в нього також тодi, коли падала йому на голову, як чорна кiшка з дахiвки, халепа. У мирнi часи, скажiмо, такого не траплялося, бо й навiщо це йому; от i тепер задимленi водянистi голубi очi нiби нiкуди й не зорiли, але багато бачили – все отой вiз, який котив дорогою уздовж рiчки Тетерiв уже пiсля того, як переiхав ii, але куряви чомусь не здiймав – нiби човном плив у синьому просторi, аж доки не пiрнув у лiс, власне на лiсову дорогу, а за якийсь час покотився з гори й докотився до мiстка вже через рiчку Кам'янку, а ще потiм почав дертися вгору, а коли видерся, завернув лiворуч, де нарештi зупинився перед магiстратом. Вiдтак побачили водянисто голубi очi дяка Григорiя Комарницького, як вони йдуть: попереду з батогом у руцi Петро Сахнюк, за ним похнюплена Катерина Сахнюкiвна з дитиною, а ззаду все ще заплакана, але зi скаменiлим лицем, може, тому, що довкола багато було камiння, та й рiчка, яку переiхали, звалася Кам'янка, Явдоха Сахнюкова. І вiд того видива серце в дяка, автора славетноi пiснi про комара, який оженився на мусi, теж перетворилося на камiнця, але не твердоi, а м'якоi породи, а може, i на глину – холод розлився йому по грудях. І вiн мiг би не дивитися, що там вiдбуваеться, бо вiдав i без пiдглядин, але очi з димовими повiсьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власноi волi позбувся, тим бiльше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерiгали кожен його рух, хоча на вулицi нiкого й не було, окрiм брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив нiби на чатах, утомлено спершись на кийка i не вiдриваючи очей од шкiльного ганку. І, може б, не було б так печально Григорiю Комарницькому, коли б не вiдав, що в того Петра, котрий саме пiдiйшов до дверей житомирського магiстрату i вже взявся за ручку, аби iх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселенi у вельми нещасливий спосiб: по рiзних кутках села, отож, хоч би куди вiн, бiдолаха, поткнувся, скрiзь напоровся б на котрогось iз них, були ж вони один до одного вельми подiбнi, нiби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюкiв було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дiстав змогу спокiйно зайти до магiстрату, за ним i Сахнюкiвна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панiв урядових, чи поставлена назирати за кiньми, щоб, крий Боже, при цiй оказii не сталося чогось несподiваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панiв урядових i зголошувався до них, Григорiю Комарницькому випала вiльна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всi виходи iз села, аби укмiтити: чи немае де шпарини, в яку мiг би витекти, як течиво, бо тiльки на це й мав надiю. Але звiдусiль прочував окрiплену бронь – брили замерзлого повiтря, хоча зараз травень i тепло, i мало бути це повiтря, може, й гаряче; а ще уздрiв непорушнi, вiльно розставленi у просторi фiгури, однаково одягненi в чорну одiж i з однаковими кияками в руках. Тодi вiдчув, як нестерпно почали свербiти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пiзнавав потребу з крайогляду зiйти чи здимiти, отож поки що димiв тiльки димом з люльки i терпiв свербiж у п'ятах, а з мiсця таки не рушався, бо таки й справдi нiкуди.
А там, у Житомирi, Петро Сахнюк угризся чобiтьми в пiдлогу магiстрату i заговорив залiзним голосом до пана возного, якому i викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позiхав, бо, певне, не доспав сьогоднiшньоi ночi, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, i схопив зi столу перо, яке вранцi свiжо висмикнув iз крила магiстратськоi гуски i застругав гострим ножичком писарчук.
– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привiв оце до вас дочку свою Сахнюкiвну Катерину, яка, непутяща, зогрiшила й народила незаконну дитину менi й собi на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене i од неi неуладноi, була-бо спокушена, як призналася, з облудноi пiдмови дяка нашоi троянiвськоi школи Григорiя Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове вряднi, дiзнання i взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до мiських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.
– А чи признаеться винуватець до вини? – спитав пан возний.
– Скажу пряму правду, панове вряднi, – тим-таки голосом повiв Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признаеться, та й не хотiв би я собi такого непутящого зятя.
– Якi знаеш за дяком непутящi справи iще? – спитав пан возний.
– Хiба цього мало? – вирячив очi Петро Сахнюк. – Звiв менi дитину!
– Крiм зведення дочки, чи маеш на нього iншi докази? – спитав пан возний.
На те Петро Сахнюк озирнувся, нiби боявся пiдслуху, та й прошепотiв десь так, як шипить магiстратська гуска, коли вранцi писарчук iде висмикнути з неi перо.
– А ще, панове вряднi, вiн складае кощунницькi i зв'ягомi пiсеньки та вiршi й навчае того неподобенства школярiв, якi тим непотребом жебрають собi хлiба.
– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дiвко. Чи правду мовив твiй батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?
– Григорiем Комарницьким, – додав Петро. – Бо дякiв у свiтi багато е.
На те слово Катерина Сахнюкiвна тяжко заридала, i сльози вiялом бризнули з ii очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.
– Дайте iй води, – сказав, скривившись, пан возний.
Тодi бозна-звiдки взявся писарчук, тобто пiдписок, бо доти його не добачали анi Петро, анi його дочка, анi сам пан дяк Григорiй Комарницький, котрий стежив за тим печальним дiйством iз ганку троянiвськоi школи, – отак, нiби iз землi вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком i прискочив до Катерини. Дiвка води напилася, i це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите ранiше вже виплакала, отож личко ii налилося червiнцем, але не кривилося:
– Скажу так як е, панове вряднi, ще й можу поклястися на Святому Письмi, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моеi вини в народженнi цього байстрючка нема, бо мене звiв i обезчестив отой обiясник, дяк Григорiй Комарницький.
– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.
Личко Катерини запаленiло бiльше, а очi зблиснули iскрами, нiби хтось там кресав кремiнцем вогню.
– Не брехатиму, панове вряднi, – сказала цього разу дзвiнко Катерина, – не силою, але щось менi спричинив, бо не могла йому опиратися. Так мiркую, що зачарував мене – нiколи менi не подобався та й не залицявся.
Пан возний значуще перезирнулися iз паном писарем.
– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи вiдаеш за ним iншi випадки чарiвництва?
– Тiльки те, що складав кощунницькi пiсеньки та студнi вiршi, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що вiн чарiвник, усi вiдають.
– З чого таке звiдали? – запитав возний. Тодi Петро знову озирнувся, нiби чогось остерiгаючись, i тихо сказав:
– Вiн, панове вряднi… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне нiхто.
– Що саме? – спитав пан возний.
– Вiн, панове вряднi… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.
– Еге ж, – спокiйно обiзвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове вряднi, то пускае дим вухами й очима.
У покоi зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся iз писарем.
– Достеменне це знаеш? – зчудовано згукнув пан возний.
– Та це, панове вряднi, всi знають, – твердо повiв Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.
– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дiвко, не зголосила того ранiше, пiсля очарування?
– Боялася, – спокiйно сказала Катерина. – Бо ще б якi вроки навiв. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – i вона знову заридала, розсипаючи щедрi сльози; очевидячки, та вода, якоi напилася, в нiй перебродила.
– А коли пiзнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.
Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.
– Дай-но iй ще напитися, – наказав пан возний.
– Не треба! – мовив залiзно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам iз матiр'ю тодi вiдкрилися, але я сказав перечекати.
– Чому?
– Бачите, панове вряднi, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, вiн i справдi нечистий, тодi б, сказати, як самi знаете, мало б народитися чорт зна що: iз хвостом, шерстиною та рогами, тямите?
– А коли б таке народилося?
Обличчя Петра Сахнюка ствердiло, понуро блимнув i не сказав, а вiдбив чи вiдрiзав:
Другие книги автора:
Популярные книги
