А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я Ё
A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
0 1 2 3 4 5 6 7 8 9
Выберите необходимое действие:
Меню
Свернуть
Скачать книгу Страшенно голосно і неймовірно близько

Страшенно голосно і неймовірно близько

Язык: Украинский
Год издания: 2016 год
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 20 >>

Читать онлайн «Страшенно голосно і неймовірно близько»

      Страшенно голосно i неймовiрно близько
Джонатан Сафран Фоер

Дев’ятирiчний Оскар Шелл мае важливе й надзвичайно секретне завдання, яке охоплюе всi п’ять округiв Нью-Йорка. Його мета – знайти замок, до якого пiдходить загадковий ключ iз комiрчини Оскарового батька, який загинув у Всесвiтньому торговельному центрi 11 вересня 2001 року. Ця, на перший погляд, нездiйсненна справа дасть хлопчику змогу познайомитися з очевидцями рiзних подiй i забезпечить йому бурхливу, зворушливу, мiсцями надзвичайно веселу подорож, яка допоможе загоiти всi рани.

Джонатан Сафран Фоер

Страшенно голосно i неймовiрно близько

Нiколь,

втiленню всього прекрасного в моiх очах…

Що за?…

Що б нового вигадати з чайником? От якби його носик розтулявся i стулявся пiд тиском пари, наче справжнiй рот, i насвистував веселих мелодiй, або декламував Шекспiровi сонети, або веселився разом зi мною! Я мiг би винайти чайник, який читав би менi татовим голосом перед сном або навiть цiлий хор чайникiв, якi б заводили приспiв iз «Жовтоi субмарини» «Бiтлз». Цей гурт я обожнюю лише за його назву, бо ентомологiя – один iз моiх raisons d’?tre[1 - Raisons d’?tre – сенс життя (фр.).] (вiдома менi фраза французькою). А ще я мiг би навчити свiй анус розмовляти, коли пукаю. Якби я захотiв видатися страшенно дотепним, я б навчив його вигукувати: «Це не я!» щоразу, коли вiн видавав би неймовiрно гучнi звуки. А якби менi випала честь пукнути у Дзеркальнiй залi у Версалi, що бiля Парижа, який, звичайно ж, розташований у Францii, то мiй анус, безсумнiвно, вибачливо промовив би: «Ce n’еtais pas moi!»

Що б такого вигадати з маленькими мiкрофонами? А що, якби ми iх ковтали, а потiм вiдтворювали свое серцебиття через крихiтнi динамiки в кишенях одягу? Уявiть, катаетесь собi ввечерi по вулицi на скейтi та слухаете серцебиття людей довкола, а вони слухають ваше, наче через справжнiй гiдролокатор. Одного я не розумiю: чи почнуть тодi всi серця битися в унiсон? От як у жiнок, що живуть разом, навiть мiсячнi йдуть синхронно; я знаю про це, хоч насправдi не хотiв би. Це було б щонайменше дивно. Хiба що у пологових вiддiленнях, де народжуються новi немовлята, дзвенiтиме, як кришталева люстра на моторному човнi, бо немовлята не встигатимуть об’еднати своi серцебиття в одне цiле. А на фiнiшi нью-йоркського марафону взагалi гуркотiтиме, як на вiйнi.

А ще бувають такi ситуацii в життi, коли людям потрiбно зникнути з мiсця подiй якнайшвидше, а вони не можуть, бо не мають крил, принаймнi поки що, то може, винайти рятувальну жилетку iз пташиного корму?

Та досить про це.

Мое перше заняття з джиу-джитсу вiдбулось три iз половиною мiсяцi тому. Самозахистом я зацiкавився досить давно iз зрозумiлих причин, а тут ще й мама вирiшила, що менi не завадить додаткове фiзичне навантаження, окрiм занять iз тамбурином, отож мое перше заняття iз джиу-джитсу вiдбулось три з половиною мiсяцi тому. У групi займалося чотирнадцять дiтей, i всi були одягненi у новенькi бiлоснiжнi кiмоно. Ми навчились правильно робити уклiн, а потiм повсiдались по-турецьки, i сенсей Марк попросив мене пiдiйти до нього.

– Удар мене мiж нiг, – наказав вiн менi. Я страшенно розгубився.

– Excusez-moi? – перепитав я.

Вiн лише розставив ноги ширше i повторив:

– Я хочу, щоб ти щосили врiзав менi по яйцях. – Тодi вiн опустив руки, глибоко вдихнув i заплющив очi, i лише в ту мить я зрозумiв, що вiн не жартуе.

– Чорта з два, – сказав я вголос, а подумки промовив: «Що за?…»

Та вiн не вiдступався:

– Нумо, хлопче, зроби мене безплiдним.

– Зробити вас безплiдним?!

Не розплющуючи очей, вiн випустив смiшок, а тодi сказав:

– Ти все одно не зможеш. У тебе нiчого не вийде, зате ви всi побачите, як добре натреноване тiло здатне витримати удар. А тепер урiж менi по яйцях.

Я сказав йому:

– Я пацифiст. – А оскiльки бiльшiсть моiх ровесникiв поняття зеленого не мають, що це означае, я повернувся до групи i пояснив: – Я вважаю, неправильно робити людей безплiдними. Нi за яких умов.

Сенсей Марк сказав:

– Можна поставити тобi запитання? Я повернувся до нього i вiдповiв:

– Ви вже поставили менi запитання.

Вiн проiгнорував мое зауваження i продовжив:

– Хiба ти не мрiеш стати майстром джиу-джитсу?

– Нi, – вiдповiв я, хоча й своi мрii очолити нашу сiмейну ювелiрну справу я також уже облишив.

Тодi вiн запитав:

– А хочеш знати, як саме учень джиу-джитсу стае майстром джиу-джитсу?

– Я хочу знати все! – вiдповiв я, хоча й це теж уже не так. Сенсей сказав:

– Учень джиу-джитсу стае майстром лише тодi, коли робить свого вчителя безплiдним.

Я вiдповiв:

– Чудово.

Мое останне заняття iз джиу-джитсу вiдбулось три iз половиною мiсяцi тому.

Як би я хотiв, щоб мiй тамбурин був зi мною! Попри все я досi ношу тягар на серцi, хоч вiд цього мое виконання стае лише кращим! Мiй найбiльший шедевр – це мелодiя iз «Польоту джмеля» Миколи Римського-Корсакова. Я навiть завантажив ii собi на мобiльний, який у мене з’явився пiсля татовоi смертi. Досить дивно, що я можу гарно виконувати «Полiт джмеля», тому що мiсцями там треба грати неймовiрно швидко, а для мене це поки страшенно важко, бо ще не дуже добре розвиненi зап’ястки. Рон запропонував купити менi установку з п’яти барабанiв. Грошима, звичайно, любов не купиш, проте на всяк випадок я поцiкавився, чи можна тодi купити до неi тарiлки марки «Зилдзен». Вiн вiдповiв: «Усе, що захочеш», а потiм взяв iз мого столу йо-йо i почав «вигулювати пса».[2 - «Вигулювати пса» – одна з популярних фiгур у грi «йо-йо», коли котушка йо-йо розкручуеться паралельно до пiдлоги, що нагадуе повiдець, за який смикае пес.] Я знав, що вiн лише намагаеться знайти спiльну мову зi мною, проте мене це неймовiрно розiзлило. «Йо-йо moi!», – закричав я, вiдбираючи в нього йо-йо. Насправдi я хотiв сказати йому: «Ти не мiй тато, i нiколи ним не будеш».

Хiба не дивно, що кiлькiсть небiжчикiв збiльшуеться, а Земля не змiнюеться у розмiрi? Можливо, одного дня просто не стане мiсця для нових мерцiв? На мiй минулий, дев’ятий, день народження бабуся подарувала менi передплату на «National Geographic», який вона називае «Нацiональним атласом». А ще вона подарувала менi бiлий пiджак, бо я ношу лише бiлий одяг, а вiн виявився таким великим, що менi доведеться носити його ще дуже довго. Бабуся подарувала менi також камера дiдуся, яка менi подобалась iз двох причин. Я запитав ii, чому дiдусь не забрав камеру iз собою, коли йшов вiд неi, на що бабуся вiдповiла:

– Мабуть, вiн просто хотiв, щоб вона була в тебе.

– Але тодi менi було мiнус тридцять рокiв. Вона вiдповiла:

– То й що.

Отож, найдивовижнiше, що я вичитав у «National Geographic» – це те, що кiлькiсть людей, якi нинi живуть на Землi, перевищуе кiлькiсть людей, якi померли за всю iсторiю людства. Інакше кажучи, якби всi одночасно захотiли грати Гамлета, то не змогли б, бо iм не вистачило б черепiв!

А що як вигадати хмарочоси для небiжчикiв i будувати iх пiд землею? Їх можна розташовувати i пiд хмарочосами для живих людей. Ми могли б ховати людей на ста поверхах вглиб землi, i тодi свiт мертвих був би просто пiд свiтом живих! Інодi я думаю, що було б весело, якби хмарочоси iздили вниз та вгору, а лiфти стояли б на мiсцi. Припустiмо, хочете ви поiхати на дев’яносто п’ятий поверх; натискаете на кнопку, i до вас приiжджае дев’яносто п’ятий поверх! Це могло б виявитися страшенно корисним винаходом, бо тодi, якби ви були на дев’яносто п’ятому поверсi, а лiтак врiзався нижче, будинок сам опустив би вас на землю, i нiхто не постраждав би, навiть якби ви забули у цей день рятiвну жилетку з пташиного корму вдома.

Я iздив у лiмузинi лише двiчi за життя. Перший раз був жахливим, хоча сам лiмузин здавався пречудовим. Удома менi не дозволяють дивитись телевiзор, не дозволили i в лiмузинi, проте все одно приемно, що вiн там був. Я запитав, чи не могли б ми проiхати повз мою школу, щоб Зуб i Мiнч побачили мене в лiмузинi. Але мама сказала, що це не по дорозi й ми можемо запiзнитися на цвинтар. «Чому нi?» – запитав я, що було, на мою думку, досить логiчним запитанням, бо й справдi – чому нi? Хоча я вже й змiнив своi погляди, але ж ранiше я був атеiстом, тобто не вiрив у речi, не доведенi наукою. Я думав, що якщо ти помер, то зникаеш безповоротно, нiчого бiльше не вiдчуваеш i не бачиш сни. Не те щоб я почав вiрити в речi, не доведенi наукою; зовсiм нi. Просто тепер я вiрю, що все набагато складнiше. В усякому разi, ми ж не насправдi збираемося його ховати.

Хоча я й намагався не зважати на це, мене дратувало, що бабуся повсякчас намагалася до мене торкнутися, тож я вилiз на передне сидiння i почав штрикати водiя, щоб вiн нарештi звернув на мене увагу.

– Яка. Твоя. Функцiя, – запитав я його голосом Стiвена Гокiнга.

– Щоооо?

– Вiн хоче знати, як вас звуть, – пояснила бабуся. Водiй простягнув менi свою вiзитку.

ДЖЕРАЛЬД ТОМПСОН

«Сонячний лiмузин»

обслуговую всi округи Нью-Йорка тел. (212) 570-72-49

У вiдповiдь я дав йому свою вiзитку i сказав:

– Вiтаю. Джеральде. Я. Оскар.

Вiн запитав, чому я так розмовляю, на що я вiдповiв:

– Центральний Оскарiв процесор – це штучна нейронна мережа. Комп’ютер у процесi навчання. Що бiльше знайомств вiн заводить, то бiльше навчаеться.

Джеральд сказав: «О», а потiм додав: «Кей». Я не мiг зрозумiти, подобаюсь я йому чи нi, тому сказав:

– Вашi окуляри тягнуть на сто доларiв. Вiн вiдповiв:

– Взагалi-то вони коштують сто сiмдесят п’ять.

– Ви багато лайливих слiв знаете?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 20 >>
Новинки
Свернуть
Популярные книги
Свернуть