А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я Ё
A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
0 1 2 3 4 5 6 7 8 9
Выберите необходимое действие:
Меню
Свернуть
Скачать книгу Його прощальний уклін

Його прощальний уклін

Язык: Украинский
Год издания: 2018 год
1 2 3 4 5 6 >>

Читать онлайн «Його прощальний уклін»

      Його прощальний уклiн
Артур Конан Дойл

Істини
«Його прощальний уклiн» – збiрка детективних повiстей англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930).

Серпень 1914 року, свiт напередоднi Першоi свiтовоi вiйни. У своему будинку на англiйському узбережжi один з кращих нiмецьких шпигунiв фон Борк чекае на свого агента. Ним виявляеться Шерлок Голмс, який кiлька рокiв тому, на особисте прохання прем’ер-мiнiстра Великоi Британii, проник у шпигунську мережу i врештi-решт вивiв на чисту воду нiмецького шпигуна.

Також до видання увiйшли повiстi «Зниклий пiвзахисник», «Остаточне вирiшення проблеми», «Пригода в порожньому будинку» та iн.

Артур Конан Дойл

Його прощальний уклiн

Зниклий пiвзахисник

З безлiчi загадкових телеграм, якi приходили на Бейкер-стрит, я добре запам’ятав одну, яку принесли похмурого лютневого ранку десь сiм чи вiсiм рокiв тому. Телеграма була адресована Шерлоку Голмсу, i в нiй iшлося: «Дочекайтеся мене. Жахливе нещастя. Зник правий пiвзахисник. Украй потрiбен завтра. Овертон». Голмс просидiв цiлу годину, напружено мiркуючи над нею.

– Поштовий штемпель Стренду, вiдправлена о десятiй тридцять шiсть, – повiдомив Голмс, знову й знову перечитуючи телеграму. – Отже, мiстер Овертон дуже хвилювався, i телеграма вийшла не зовсiм вдалою. Ну, що ж, зачекаемо на нього, тодi усе й дiзнаемося. А наразi я почитаю сьогоднiшнiй «Таймс». Вiд нудьги готовий взятися навiть за дрiб’язкову справу.

Ми справдi переживали один iз перiодiв бездiяльностi. Це завжди додавало менi неспокою, бо з досвiду я знав, як страшно залишати без роботи його надзвичайно активний мозок. Багато рокiв я боровся з пристрастю детектива до наркотикiв, яка свого часу мало не згубила його видатний талант. Зате тепер, навiть у станi неробства, мiй товариш не вiдчував потягу до цього штучного збудника. Але я розумiв, що небезпечна звичка не знищена повнiстю, вона лише дрiмае. І щоразу, коли я зауважував його змарнiле аскетичне обличчя та неспокiйний блиск у глибоко посаджених очах, то вiдчував, що сон цей неглибокий i пробудження близько. Тому я подумки благословляв цього мiстера Овертона, ким би вiн не був, котрий порушив своею загадковою телеграмою спокiй мого приятеля, що загрожував йому бiльшим лихом, нiж усi небезпеки його неспокiйного життя.

Як ми й передбачали, незабаром за телеграмою з’явився i ii адресант. Про його прибуття сповiстила вiзитiвка, на якiй було написано: «Мiстер Сирiл Овертон, Трiнiтi-коледж (Кембридж)». Зачiпаючи плечима раму дверей, до кiмнати зайшов чоловiк богатирськоi статури – не менше двохсот фунтiв мiцних м’язiв i кiсток. Вiн зупинився, переводячи погляд iз мене на Голмса. Гарне обличчя нашого гостя виказувало неймовiрну заклопотанiсть.

– Мiстер Шерлок Голмс?

Мiй приятель уклонився.

– Я до вас прямо зi Скотленд-Ярду, мiстере Голмс. Бачився там iз iнспектором Стенлi Гопкiнсом. Вiн порадив звернутися до вас, зауваживши, що це швидше ваша спецiалiзацiя.

– Прошу, сiдайте й розкажiть, що сталося.

– Це жахлива iсторiя, мiстере Голмс. Дивуюся, як я ще не посивiв. Ви, звiсно, чули про Годфрi Стонтона. На ньому тримаеться вся команда. Я готовий вiддати за нього двох найкращих гравцiв. Як вiн веде м’яч, пасуе, як захоплюе! Крiм цього, у нього свiтла голова: його слово для хлопцiв – закон! Без нього нам нiяк не можна, мiстере Голмс. У нас, правда, е Мургаус, перший запасний. Але вiн завжди пхаеться в гущу, а не стоiть, де йому належить, на бiчнiй лiнii. Вiн чудово б’е по воротах, нiчого не скажеш. Але поля не бачить. І бiгае мляво. Оксфордських нападникiв Мортона чи Джонсона йому не наздогнати! У Стiвенсона швидкi ноги, але вiн не може бити з двадцяти п’яти ярдiв, а кому потрiбен такий нападник, навiть якщо вiн добре бiгае? Коротше кажучи, мiстере Голмс, якщо не допоможете менi знайти Годфрi Стонтона, ми пропали.

Мiй приятель зi жвавим зацiкавленням вислухав цю довгу гарячу тираду, кожен постулат якоi пiдкрiплювався енергiйним гупанням мускулястоi руки по колiну. Коли вiдвiдувач замовк, Голмс дотягнувся рукою до картотеки та поклав на колiна скриньку на лiтеру S. Але цього разу його вмiстилище найрiзноманiтнiшоi iнформацii не виправдало сподiвань.

– Тут е Артур Г. Стонтон, вiдомий шахрай, – сказав Голмс. – Є й Генрi Стонтон, котрого повiсили на шибеницi не без моеi допомоги. Але iм’я Годфрi Стонтона чую вперше.

Тепер настала черга дивуватися гостевi.

– Як? Ви, всезнаючий Шерлок Голмс, не знаете це iм’я?! – вигукнув вiн вражено. – У такому разi, мабуть, iм’я Сирила Овертона вам також нi про що не каже?

Голмс iз приязною посмiшкою похитав головою.

– О Боже! – вигукнув спортсмен. – Але ж я був першим запасним у матчi Англiя-Вельс, а з цього року – капiтан унiверситетськоi команди. Але це неважливо. Не думав я, що в Англii знайдеться хоча б хтось, хто не чув про Годфрi Стонтона. Адже вiн знаменитий пiвзахисник – гордiсть Кембриджа та Блекгiта, учасник п’яти мiжнародних матчiв! Боже милий! Мiстере Голмс, де ви були весь цей час?

Голмс розсмiявся вiд наiвностi молодого здорованя.

– Мiстере Овертон, ви живете у своему свiтi, чистому та здоровому, а я – у своему. Мiй фах зiштовхував мене з людьми з рiзних верств суспiльства, але, на жаль, жодного разу зi спортсменами-аматорами, цiею найкращою та найздоровiшою частиною жителiв Англii. Однак ваш несподiваний прихiд свiдчить про те, що в цьому свiтi свiжого повiтря та чесноi гри знайдеться робота й для мене. Отже, любий сер, прошу сiдати й неквапливо, докладно викласти, що сталося й чим я можу вам допомогти.

Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який бувае в людей, котрi звикли дiяти силою, а не розумом. Але, врештi-решт, iз численними повторами та незрозумiлими мiсцями, якi я опущу, вiн повiдав нам свою дивну iсторiю.

– Як я вже казав, – почав розповiдь Овертон, – я капiтан команди Кембриджського унiверситету, а Годфрi Стонтон – мiй найкращий гравець. Завтра в нас матч iз Оксфордським унiверситетом. Учора ми приiхали до Лондона та зупинилися в готелi «Бентлi». О десятiй годинi вечора я обiйшов усi кiмнати й особисто переконався, що всi хлопцi на мiсцi. Упевнений: успiх команди залежить не лише вiд посилених тренувань, а й вiд мiцного багатогодинного сну. Я поговорив iз Годфрi, i менi здалося, що вiн блiдий i неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але вiн вiдповiв, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тодi я побажав йому на добранiч. А за пiвгодини до мене в номер зайшов портье та поiнформував, що в готель тiльки-но приходив якийсь бородань, на вигляд – iз незаможних, i попросив передати Годфрi записку. Годфрi ще не спав. Прочитавши записку, вiн, неначе вражений громом, вiдкинувся на спинку крiсла. Переляканий портье хотiв покликати мене, але Годфрi зупинив його, потiм випив склянку води й трохи отямився. Згодом спустився вниз, кинув кiлька слiв чолов’язi, котрий чекав на вiдповiдь, i вони обое покинули готель. Портье бачив, як вони ледь не бiгли до Стренду. Вранцi я зайшов до кiмнати Годфрi: його там не було, i, судячи з неторканого лiжка, не було всю нiч. Усi речi залишалися на тих самих мiсцях, де я iх бачив напередоднi. Годфрi зник невiдомо куди й iз ким, i менi чомусь здаеться, що вiн бiльше нiколи не повернеться… Годфрi – спортсмен вiд Бога, вiн не мiг би покинути тренування через дрiбницi. І не мае звички пiдводити команду та капiтана. Боюсь – я маю таке передчуття, – що вiн зник назавжди, i ми бiльше нiколи його не побачимо.

Шерлок Голмс дуже уважно вислухав цю розповiдь.

– Ви щось зробили? – спитав вiн.

– Вiдправив телеграму до Кембриджа, щоб дiзнатися, чи не з’являвся вiн там. Менi вiдповiли, що в Кембриджi його немае.

– Чи мiг вiн учора потрапити до Кембриджа?

– Атож, нiчним потягом об одинадцятiй п’ятнадцять.

– Але, наскiльки ви могли збагнути, вiн цим потягом не скористався?

– На вокзалi його не бачили.

– Що ви робили далi?

– Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.

– Чому саме йому?

– Годфрi – сирота. Лорд Маунт-Джеймс – його близький родич, здаеться, дядько.

– Он як? Це надае справi нових вiдтiнкiв. Адже лорд Маунт-Джеймс – один iз найбагатших в Англii.

– Авжеж, Годфрi якось мимохiдь згадував про це.

– У лорда е iншi родичi?

– Нi, Годфрi – його единий спадкоемець. Старому вже близько вiсiмдесяти, вiн страждае вiд подагри. Подейкують, що вiн мiг би суглобами крейдувати бiльярдний кий. Вiн жахливий скнара, нiколи не дав Годфрi нi шилiнга. Але з часом усе так чи iнакше перейде до Годфрi.

– Ви отримали вiдповiдь вiд лорда?

– Нi.

– Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?

– Учора ввечерi вiн був чимось стурбований. Якщо через грошi – то, можливо, i звернувся до старого. Адже в того чималi статки. Але менi здаеться, що справа безнадiйна. І Годфрi це знав, вiн майже нiколи не звертався до старого за допомогою.

– Ну, це незабаром з’ясуеться. А тепер припустiмо, що вiн поiхав до лорда. Тодi як ви поясните появу цього незнайомця такоi пiзньоi години, i чому вона подiяла на Годфрi таким чином?

– Для мене все це – цiлковита загадка, – вiдповiв Сирiл Овертон, стиснувши голову руками.

– Ну, гаразд. Маю сьогоднi вiльний день, тому iз задоволенням займуся вашою справою, – втiшив Голмс. – А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самi помiтили, настiльки таемниче зникнення повинно мати причину, i ця причина може затримати його на невизначений термiн. А зараз пiдемо в готель, може, портье згадае ще щось.

Шерлок Голмс був вiдомий здатнiстю викликати прихильнiсть до себе навiть у боязких свiдкiв. Разом iз портье ми заглянули в порожнiй номер Годфрi Стонтона. Портье дуже швидко повiдомив усе, що мiг згадати про нiчного вiдвiдувача. Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, скромно одягнений, iз блiдим обличчям i сивою бородою. Вiн не нагадував нi джентльмена, нi робiтника, коротше: нi те нi се. Незнайомець був дуже схвильований – портье зауважив, як тремтiла рука, коли той простягнув йому записку. Годфрi Стонтон, прочитавши записку, яку принiс портье, засунув ii до кишенi. Вийшовши до холу, не подав вiдвiдувачевi руки. Вони тiльки перекинулися кiлькома фразами (портье розiбрав лише слово «час»). Потiм обое поспiшно залишили готель. На годиннику в холi було рiвно пiв на одинадцяту.

– Ще кiлька запитань, – сказав Голмс, сiдаючи на лiжко Стонтона. – Ви чергуете вдень, чи не так?

– Атож, сер. Я працюю до одинадцятоi години вечора.

– Нiчний портье, сподiваюся, нiчого незвичайного не помiтив?

– Нi, сер. Лише кiлька людей повернулися пiзно з театру. Бiльше нiхто не приходив.

– Ви вчора нiкуди не виходили з готелю?

– Нi, сер.

– Чи були для мiстера Стонтона листи або телеграми?

– Авжеж, сер, телеграма.

– Он як? Це цiкаво. Коли саме?

– Близько шостоi.

1 2 3 4 5 6 >>