Войти
Текст
отзывы: 0 | рейтинг: 0
Етюд у багряних тонах
Артур Конан Дойл
Істини
До книжки вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) увiйшли двi повiстi – «Етюд у багряних тонах» (1887) та «Знак чотирьох» (1890). Перша з них вiдкривае цикл творiв про знаменитого сищика Шерлока Голмса та його компаньйона доктора Ватсона, – це жалiслива iсторiя кохання i помсти, що завершилася кiлькома вбивствами у Лондонi, якi завели у глухий кут полiцiю. У повiстi «Знак чотирьох» Голмс i Ватсон займаються розслiдуванням справи бiдноi дiвчини Мерi Морстон, яка раптом виявилася багатою спадкоемицею, однак ненадовго.
Артур Конан Дойл
Етюд у багряних тонах
Етюд у багрових тонах
Частина I
Зi спогадiв доктора Джона Г. Ватсона, вiдставного вiйськового хiрурга
Роздiл I
Мiстер Шерлок Голмс
1878 року я закiнчив Лондонський унiверситет, отримав ступiнь доктора й одразу ж подався в Нетлi, де пройшов спецiальний курс вiйськових хiрургiв. Пiсля завершення навчання мене призначили асистентом хiрурга в П’ятий Нортумберлендський стрiлецький полк. У той час вiн перебував у Індii, i не встиг я до нього дiстатися, як вибухнула Друга англо-афганська вiйна. Прибувши до Бомбея, я дiзнався, що мiй полк форсував перевал i просунувся далеко в глиб ворожоi територii. Разом з iншими офiцерами, котрi потрапили у таке ж становище, я вирушив услiд за своiм пiдроздiлом. Менi вдалося щасливо дiстатися в Кандагар, де я нарештi виявив свiй полк i негайно ж узявся до виконання нових обов’язкiв.
Багатьом ця кампанiя принесла славу та пiдвищення звання, менi ж не дiсталося нiчого, окрiм невдач i нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, iз яким я брав участь у злощаснiй битвi при Майвандi. Рушнична куля влучила в мое плече, роздробила кiстку та зачепила артерiю пiд ключицею. Найiмовiрнiше я потрапив би в руки нещадних газi[1 - Газi – фанатик-мусульманин], якби не вiдданiсть i мужнiсть мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довiз до англiйського вiйська.
Стомленого вiд болю та знесиленого через тривалi поневiряння, мене разом iз безлiччю iнших поранених мученикiв вiдправили потягом у головний шпиталь у Пешаварi. Там я почав поступово одужувати й уже настiльки змiцнiв, що мiг пересуватися палатою та навiть виходити на веранду, щоб трошки погрiтися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших iндiйських колонiй. Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii. Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.
В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день. За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii. У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.
Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу.
Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити. Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.
– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цiкавiстю спитав вiн, коли кеб застукотiв колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче трiска, та засмагли, мов горiх!
Я коротко оповiв йому про своi пригоди та ледве встиг закiнчити розповiдь, коли ми прибули на мiсце.
– Який бiдолаха! – поспiвчував вiн, дiзнавшись про моi бiди. – Ну, i що ж поробляете тепер?
– Шукаю помешкання, – вiдповiв я. – Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишнi кiмнати за помiрною цiною.
– Дивина, – зауважив мiй супутник, – ви вже другий чоловiк, вiд якого я сьогоднi чую цю фразу.
– А хто ж перший? – поцiкавився я.
– Є один такий, працюе в хiмiчнiй лабораторii при нашiй лiкарнi. Сьогоднi вранцi вiн нарiкав, що вiдшукав дуже милу квартирку, але нiяк не знайде собi компаньйона, адже платити за неi повнiстю йому не по кишенi.
– Отакоi! – вигукнув я. – Якщо вiн справдi хоче роздiлити квартиру та витрати, то я до його послуг! Менi також приемнiше оселитися з кимось, анiж мешкати одному!
Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.
– Ви ж не знаете, хто такий цей Шерлок Голмс, – сказав вiн. – Можливо, вам i не захочеться жити з ним у постiйному сусiдствi.
– Чому? Що в ньому поганого?
– Я не кажу, що вiн погана людина. Просто трохи дивак – ентузiаст певних царин науки. Та загалом, наскiльки я знаю, вiн людина порядна.
– Мабуть, хоче стати медиком? – перепитав я.
– Та нi, не маю уявлення, чого вiн прагне. Здаеться, вiн чудово знае анатомiю, i хiмiк першокласний, але, вочевидь, медицину нiколи не вивчав систематично. Займаеться наукою зовсiм безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрiбних для справи знань, якi неабияк здивували б професорiв.
– А ви нiколи не питали, чого вiн намагаеться досягнути? – поцiкавився я.
– Нi, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо вiн чимось захопиться, бувае, що його й не зупиниш.
– Я б хотiв iз ним познайомитися, – зауважив я. – Якщо вже мати сусiда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своiй справi. Я ще не достатньо змiцнiв, щоб витримувати гамiр й усiлякi сильнi враження. Менi не бракувало цього в Афганiстанi, i з мене годi до кiнця мого земного буття. А як менi зустрiтися з вашим приятелем?
– Зараз вiн, мабуть, сидить у лабораторii, – вiдповiв мiй супутник. – Вiн або не зазирае туди тижнями, або перебувае там iз ранку до ночi. Якщо хочете, поiдемо до нього пiсля снiданку.
– Звiсно, хочу, – сказав я, i розмова перейшла в iнше русло.
Поки ми iхали з Голборна до лiкарнi, Стамфорд устиг розповiсти менi ще деякi особливостi джентльмена, iз котрим я мав намiр оселитися разом.
– Не гнiвайтеся на мене, якщо не поладнаете з ним, – зронив вiн. – Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрiчам у лабораторii. Ви самi зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене вiдповiдальним за те, що станеться потiм.
– Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’iхатися – стенув я плечима. – Але менi здаеться, Стемфорде, – додав я, поглянувши на свого супутника, – що з якихось мiркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!
– Спробуй-но пояснити незбагненне, – засмiявся Стемфорд. – На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межуе з бездушнiстю. Легко можу собi уявити, що вiн вколе своему приятелю якогось нововiдкритого рослинного алкалоiду, не зi зла, певна рiч, а просто з цiкавостi, щоб мати наочне уявлення про його дiю. Втiм, треба вiддати йому належне, я впевнений, що вiн так само охоче зробить такий заштрик i собi. У нього пристрасть до точних i достовiрних знань.
– Що ж, це непогано.
– Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощi. Якщо справа доходить до того, що вiн б’е палицею трупи в анатомцi, погодьтеся, що це виглядае достатньо дивно.
– Вiн гамселить трупи?
– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синцi з’явитися пiсля смертi. Я бачив це на власнi очi.
– І кажете, що вiн не мае намiру стати медиком?
– Начебто, нi. Лише Бог знае, для чого вiн усе це вивчае. Але ось ми й приiхали, тепер уже самi сформуете про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькi дверi ввiйшли у флiгель, що прилягав до величезноi лiкарняноi будiвлi. Тут усе було знайоме, i менi не треба було вказувати дорогу, коли ми пiднялися темнуватими кам’яними сходами та пiшли довгим коридором уздовж нескiнченних вибiлених стiн iз брунатними дверима обабiч. Майже в самому кiнцi вбiк вiдходив низенький арочний коридорчик – вiн вiв у хiмiчну лабораторiю.
У цiй високiй кiмнатi на полицях виблискували незлiченнi бутлi та пляшечки. Усюди стояли низькi широкi столи, густо заставленi ретортами, пробiрками та пальниками Бунзена[2 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.], що трiпотiли язичками синього полум’я. Лабораторiя була порожня, i лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши нашi кроки, вiн озирнувся та схопився з мiсця.
– Знайшов! Знайшов! – радiсно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас iз колбою в руках. – Я нарештi знайшов реактив, який осiдае лише гемоглобiном i нiчим iншим!
Якби вiн вiдшукав золотi розсипи, i то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
– Доктор Ватсон, мiстер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.
– Вiтаю! – привiтно сказав Голмс, тиснучи менi руку з силою, яку я навiть не мiг у ньому запiдозрити. – Бачу, ви побували в Афганiстанi.
– Як ви здогадалися? – здивувався я.
– Ну, це дрiбницi, – кинув вiн, усмiхнувшись. – От гемоглобiн – зовсiм iнша рiч. Ви, звiсно, розумiете важливiсть мого вiдкриття?
– Як хiмiчна реакцiя – це, певна рiч, цiкаво, – вiдповiв я, – але практично…
– Боже милий, та це ж найважливiше практичне вiдкриття для судовоi медицини за десятки рокiв. Хiба не розумiете, що це дае можливiсть безпомилково визначати кров’янi плями? Ходiть-но сюди!
У запалi нетерпiння вiн схопив мене за рукав i потягнув до свого столу.
– Вiзьмiмо дещицю свiжоi кровi, – запропонував вiн i вколов довгою голкою свiй палець, витягнувши пiпеткою краплину кровi. – Тепер розчиню цю краплю в лiтрi води. Дивiться, вода здаеться абсолютно чистою. Спiввiдношення кiлькостi кровi до води не бiльше, нiж один до мiльйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаемо характерну реакцiю.
Вiн кинув у склянку кiлька бiлих кристаликiв i накрапав туди якоiсь безбарвноi рiдини. Вмiст миттево забарвився в каламутно-червоний колiр, а на днi з’явився коричневий осад.
– Ха-ха! – вiн заплескав у долонi, радiючи, як малюк, який отримав нову iграшку. – Що про це скажете?
– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.
Артур Конан Дойл
Істини
До книжки вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) увiйшли двi повiстi – «Етюд у багряних тонах» (1887) та «Знак чотирьох» (1890). Перша з них вiдкривае цикл творiв про знаменитого сищика Шерлока Голмса та його компаньйона доктора Ватсона, – це жалiслива iсторiя кохання i помсти, що завершилася кiлькома вбивствами у Лондонi, якi завели у глухий кут полiцiю. У повiстi «Знак чотирьох» Голмс i Ватсон займаються розслiдуванням справи бiдноi дiвчини Мерi Морстон, яка раптом виявилася багатою спадкоемицею, однак ненадовго.
Артур Конан Дойл
Етюд у багряних тонах
Етюд у багрових тонах
Частина I
Зi спогадiв доктора Джона Г. Ватсона, вiдставного вiйськового хiрурга
Роздiл I
Мiстер Шерлок Голмс
1878 року я закiнчив Лондонський унiверситет, отримав ступiнь доктора й одразу ж подався в Нетлi, де пройшов спецiальний курс вiйськових хiрургiв. Пiсля завершення навчання мене призначили асистентом хiрурга в П’ятий Нортумберлендський стрiлецький полк. У той час вiн перебував у Індii, i не встиг я до нього дiстатися, як вибухнула Друга англо-афганська вiйна. Прибувши до Бомбея, я дiзнався, що мiй полк форсував перевал i просунувся далеко в глиб ворожоi територii. Разом з iншими офiцерами, котрi потрапили у таке ж становище, я вирушив услiд за своiм пiдроздiлом. Менi вдалося щасливо дiстатися в Кандагар, де я нарештi виявив свiй полк i негайно ж узявся до виконання нових обов’язкiв.
Багатьом ця кампанiя принесла славу та пiдвищення звання, менi ж не дiсталося нiчого, окрiм невдач i нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, iз яким я брав участь у злощаснiй битвi при Майвандi. Рушнична куля влучила в мое плече, роздробила кiстку та зачепила артерiю пiд ключицею. Найiмовiрнiше я потрапив би в руки нещадних газi[1 - Газi – фанатик-мусульманин], якби не вiдданiсть i мужнiсть мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довiз до англiйського вiйська.
Стомленого вiд болю та знесиленого через тривалi поневiряння, мене разом iз безлiччю iнших поранених мученикiв вiдправили потягом у головний шпиталь у Пешаварi. Там я почав поступово одужувати й уже настiльки змiцнiв, що мiг пересуватися палатою та навiть виходити на веранду, щоб трошки погрiтися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших iндiйських колонiй. Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii. Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.
В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день. За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii. У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.
Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу.
Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити. Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.
– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цiкавiстю спитав вiн, коли кеб застукотiв колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче трiска, та засмагли, мов горiх!
Я коротко оповiв йому про своi пригоди та ледве встиг закiнчити розповiдь, коли ми прибули на мiсце.
– Який бiдолаха! – поспiвчував вiн, дiзнавшись про моi бiди. – Ну, i що ж поробляете тепер?
– Шукаю помешкання, – вiдповiв я. – Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишнi кiмнати за помiрною цiною.
– Дивина, – зауважив мiй супутник, – ви вже другий чоловiк, вiд якого я сьогоднi чую цю фразу.
– А хто ж перший? – поцiкавився я.
– Є один такий, працюе в хiмiчнiй лабораторii при нашiй лiкарнi. Сьогоднi вранцi вiн нарiкав, що вiдшукав дуже милу квартирку, але нiяк не знайде собi компаньйона, адже платити за неi повнiстю йому не по кишенi.
– Отакоi! – вигукнув я. – Якщо вiн справдi хоче роздiлити квартиру та витрати, то я до його послуг! Менi також приемнiше оселитися з кимось, анiж мешкати одному!
Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.
– Ви ж не знаете, хто такий цей Шерлок Голмс, – сказав вiн. – Можливо, вам i не захочеться жити з ним у постiйному сусiдствi.
– Чому? Що в ньому поганого?
– Я не кажу, що вiн погана людина. Просто трохи дивак – ентузiаст певних царин науки. Та загалом, наскiльки я знаю, вiн людина порядна.
– Мабуть, хоче стати медиком? – перепитав я.
– Та нi, не маю уявлення, чого вiн прагне. Здаеться, вiн чудово знае анатомiю, i хiмiк першокласний, але, вочевидь, медицину нiколи не вивчав систематично. Займаеться наукою зовсiм безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрiбних для справи знань, якi неабияк здивували б професорiв.
– А ви нiколи не питали, чого вiн намагаеться досягнути? – поцiкавився я.
– Нi, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо вiн чимось захопиться, бувае, що його й не зупиниш.
– Я б хотiв iз ним познайомитися, – зауважив я. – Якщо вже мати сусiда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своiй справi. Я ще не достатньо змiцнiв, щоб витримувати гамiр й усiлякi сильнi враження. Менi не бракувало цього в Афганiстанi, i з мене годi до кiнця мого земного буття. А як менi зустрiтися з вашим приятелем?
– Зараз вiн, мабуть, сидить у лабораторii, – вiдповiв мiй супутник. – Вiн або не зазирае туди тижнями, або перебувае там iз ранку до ночi. Якщо хочете, поiдемо до нього пiсля снiданку.
– Звiсно, хочу, – сказав я, i розмова перейшла в iнше русло.
Поки ми iхали з Голборна до лiкарнi, Стамфорд устиг розповiсти менi ще деякi особливостi джентльмена, iз котрим я мав намiр оселитися разом.
– Не гнiвайтеся на мене, якщо не поладнаете з ним, – зронив вiн. – Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрiчам у лабораторii. Ви самi зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене вiдповiдальним за те, що станеться потiм.
– Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’iхатися – стенув я плечима. – Але менi здаеться, Стемфорде, – додав я, поглянувши на свого супутника, – що з якихось мiркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!
– Спробуй-но пояснити незбагненне, – засмiявся Стемфорд. – На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межуе з бездушнiстю. Легко можу собi уявити, що вiн вколе своему приятелю якогось нововiдкритого рослинного алкалоiду, не зi зла, певна рiч, а просто з цiкавостi, щоб мати наочне уявлення про його дiю. Втiм, треба вiддати йому належне, я впевнений, що вiн так само охоче зробить такий заштрик i собi. У нього пристрасть до точних i достовiрних знань.
– Що ж, це непогано.
– Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощi. Якщо справа доходить до того, що вiн б’е палицею трупи в анатомцi, погодьтеся, що це виглядае достатньо дивно.
– Вiн гамселить трупи?
– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синцi з’явитися пiсля смертi. Я бачив це на власнi очi.
– І кажете, що вiн не мае намiру стати медиком?
– Начебто, нi. Лише Бог знае, для чого вiн усе це вивчае. Але ось ми й приiхали, тепер уже самi сформуете про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькi дверi ввiйшли у флiгель, що прилягав до величезноi лiкарняноi будiвлi. Тут усе було знайоме, i менi не треба було вказувати дорогу, коли ми пiднялися темнуватими кам’яними сходами та пiшли довгим коридором уздовж нескiнченних вибiлених стiн iз брунатними дверима обабiч. Майже в самому кiнцi вбiк вiдходив низенький арочний коридорчик – вiн вiв у хiмiчну лабораторiю.
У цiй високiй кiмнатi на полицях виблискували незлiченнi бутлi та пляшечки. Усюди стояли низькi широкi столи, густо заставленi ретортами, пробiрками та пальниками Бунзена[2 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.], що трiпотiли язичками синього полум’я. Лабораторiя була порожня, i лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши нашi кроки, вiн озирнувся та схопився з мiсця.
– Знайшов! Знайшов! – радiсно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас iз колбою в руках. – Я нарештi знайшов реактив, який осiдае лише гемоглобiном i нiчим iншим!
Якби вiн вiдшукав золотi розсипи, i то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
– Доктор Ватсон, мiстер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.
– Вiтаю! – привiтно сказав Голмс, тиснучи менi руку з силою, яку я навiть не мiг у ньому запiдозрити. – Бачу, ви побували в Афганiстанi.
– Як ви здогадалися? – здивувався я.
– Ну, це дрiбницi, – кинув вiн, усмiхнувшись. – От гемоглобiн – зовсiм iнша рiч. Ви, звiсно, розумiете важливiсть мого вiдкриття?
– Як хiмiчна реакцiя – це, певна рiч, цiкаво, – вiдповiв я, – але практично…
– Боже милий, та це ж найважливiше практичне вiдкриття для судовоi медицини за десятки рокiв. Хiба не розумiете, що це дае можливiсть безпомилково визначати кров’янi плями? Ходiть-но сюди!
У запалi нетерпiння вiн схопив мене за рукав i потягнув до свого столу.
– Вiзьмiмо дещицю свiжоi кровi, – запропонував вiн i вколов довгою голкою свiй палець, витягнувши пiпеткою краплину кровi. – Тепер розчиню цю краплю в лiтрi води. Дивiться, вода здаеться абсолютно чистою. Спiввiдношення кiлькостi кровi до води не бiльше, нiж один до мiльйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаемо характерну реакцiю.
Вiн кинув у склянку кiлька бiлих кристаликiв i накрапав туди якоiсь безбарвноi рiдини. Вмiст миттево забарвився в каламутно-червоний колiр, а на днi з’явився коричневий осад.
– Ха-ха! – вiн заплескав у долонi, радiючи, як малюк, який отримав нову iграшку. – Що про це скажете?
– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.
Другие книги автора:
Популярные книги
